Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"

Поки вони їхали вулицями Брістоля, жартівник Боб зберігав ще свої фахівські зелені окуляри й поводився з належною статечністю та поважністю, задовольняючись самими усними дотепами на розвагу та науку містера Семюела Веллера. Коли ж карета виїхала на битий шлях, він скинув зелені окуляри разом з своєю поважністю і втнув багато найрізноманітніших фокусів практичного характеру, розрахованих на те, щоб притягти увагу прохожих і зробити з карети з її вмістом об’єкт більше ніж звичайної цікавості. Найменш помітним з цих фокусів було надзвичайно гучне наслідування поштового ріжка і привселюдне демонстрування малинової шовкової, прив’язаної до ціпка хусточки, якою спеціально з цієї нагоди він вимахував в повітрі з викликом і свідомістю своєї явної вищості.

— Цікаво мені,— сказав містер Піквік, спиняючися серед дуже серйозної розмови з Беном Елен з приводу численних чеснот містера Вінкла та його сестри, — цікаво мені, чого це всі прохожі так здивовано дивляться на нас?

— Це — наш шикарний виїзд, — не без гордості в тоні відповів Бен Елен. — Такі речі, можу сказати, вони бачать не щодня.

— Можливо, — промовив містер Піквік. — Певно так воно і є. Мабуть, ви маєте рацію.

Містер Піквік, імовірно, і далі гадав би так, якби, випадково виглянувши у вікно, не спостеріг, що погляди прохожих зовсім не виявляють почтивого подиву, і всі вони обмінюються якимись телеграфними знаками з особами назовні карети. Тут йому спало на думку, що ці демонстрації повинні мати якийсь далекий зв’язок із гумористичним настроєм містера Роберта Сойєра.

— Боюся, — сказав тоді містер Піквік, — чи не виробляє наш легковажний друг яких дурниць на своїй лаві.

— О, ні; що ви? — відповів Бен Елен. — Боб, коли він не на підпитку, найспокійніша істота в світі.

Тут у вухах йому залящало тривале наслідування поштового ріжка, а потім радісні вигуки та вереск, що виходили, очевидно, з горлянки і легенів найспокійнішої істоти в світі, або, простіше кажучи, самого містера Боба Сойєра.

Містер Піквік і Бен Елен промовисто перезирнулися, і перший з них, скинувши капелюх та висунувшись з вікна карети майже на всю довжину свого жилета дістав нарешті змогу побачити свого жартівливого друга.

Містер Боб Сойер сидів — тільки не на лаві, а на даху карети — розкарячивши, скільки було можна, ноги» у збитому набакир капелюсі містера Семюела Веллера і, маючи в одній руці здоровенний сендвіч, а в другій солідну дорожну пляшку, з величезним задоволенням прикладався до обох, підсолоджуючи монотонність цієї роботи випадковим виттям і перемежаючи її жвавими балачками з прохожими. Малиновий прапор був старанно прив’язаний до поруччя лави, а містер Семюел Веллер, декорований капелюхом Боба Сойєра, сидів посередині її, із запалом пережовуючи сендвіч — близнюк і з виразом на обличчі, який свідчив, що він цілком схвалює увесь цей порядок.

— Містер Сойер, — крикнув містер Піквік у стані величезного збудження. — Містер Сойєр; сер!

— Алло? — озвався цей джентльмен, надзвичайно спокійно перехиляючись до вікна екіпажу.

— Чи не збожеволіли ви, сер? — спитав містер Піквік.

— Ані на крихту, сер, — відповів Боб. — Мені просто весело.

— Весело, сер! — крикнув містер Піквік. — Зніміть зараз же, прошу вас, цю скандальну малинову хустку. Я настоюю, сер. Сем, зніміть її!

Та, перш ніж Сем втрутився, містер Боб Сойєр зграбно зірвав свій прапор і, поклавши його собі в кишеню, чемно вклонився містерові Піквіку, витер шийку дорожчої пляшки й приклав її до рота, без зайвих слів показуючи цим, що п’є за його щастя та успіхи в усякій справі. Після того Боб дуже старанно впровадив на своє місце корок, доброзичливо глянув униз на містера Піквіка, відкусив чималий шматок сендвіча і усміхнувся.

— Ну, — сказав містер Піквік, раптовий гнів якого не міг устояти проти непохитного Бобового самовладання, — не робіть же нам, прошу, більше таких дурниць.

— Ні, ні,— запевнив Боб, знову помінявшись капелюхом з містером Веллером. — Я, власне, й не хотів цього, та їзда так ожвавила мене, що я не вдержався.

— Подумайте, який воно має вигляд, — докірливо сказав містер Піквік. — Дбайте ж хоч трохи про пристойність.

— О, звичайно, — заспокоїв його Боб. — Так зовсім не годиться. Все вже минулося, хазяїне.

Заспокоєний його запевненнями, містер Піквік втяг голову назад у карету й підняв скло, та не встиг він знову відновити розмову, перервану містером Бобом Сойєром, як побачив за вікном невеличке темне тіло довгастої форми, що стукало в шибку, мов нетерпеливилось, що його не пускають.

— Що це таке? — скрикнув містер Піквік.

— Скидається на дорожну пляшку, — зауважив Бен Елен, з цікавістю розглядаючи цю річ крізь окуляри. — Думаю, вона належить Бобові.

Він не помилився, бо то містер Боб Сойєр, прив'язавши пляшку до ціпка, бомбардував нею вікно, виявляючи тим своє бажання, щоб друзі його всередині карети, по — товариському й у добрій злагоді, поділилися з ним її вмістом.

— Що ж його робити? — спитав містер Піквік, позираючи на пляшку. — Цей вчинок ще дурніший за попередній.

— Гадаю, краще було узяти її сюди, — відповів містер Бен Елен. — Ми вчинимо справедливо, забравши її до себе й випивши.

— Справедливо? — повторив містер Піквік. — То брати?

— Гадаю, це буде найправильніше, — відповів Бен. І що така порада цілком збігалася з його власною думкою, то містер Піквік обережно спустив вікно й відв'язав пляшку від ціпка; після чого ціпок піднявся вгору, і чути було, як голосно зареготав містер Боб Сойер.

— Який веселий хлопець ! — сказав містер Піквік, дивлячись на свого компаньйона й тримаючи в руці пляшку.

— Веселий, — ствердив той.

— На нього й розсердитися не можна, — зауважив містер Піквік.

— Безперечно, — згодився Бенджемен Елен. Обмінюючись цими словами, містер Піквік, сам того не помічаючи, відіткнув пляшку.

— Що це? — байдужо спитав Бен Елен.

— Не знаю, — з такою ж байдужістю відповів містер Піквік. — Тхне нібито пуншем.

— А правильно, — мовив Бен.

— Мені так здається, — застеріг містер Піквік, звичайно, боячись сказати неправду. — Ви ж розумієте, я не можу твердити, не покуштувавши.

— То покуштуйте, — порадив Бен. — Ми, принаймні, напевне знатимемо, що воно таке.

— Ви гадаєте? — спитав містер Піквік. — Ну, що ж; коли вас так цікавить, я не заперечую.

Завжди ладний поступитися своїми почуттями ради бажання приятеля, містер Піквік зараз же ковтнув чималий ковток.

— Ну, що ж воно таке? — нетерпляче перебив його Бен Елен.

— Цікава штука, — відповів містер Піквік. — Я те не зовсім певний. А, так, — сказав він, ковтнувши вдруге, — це й дійсно пунш.

Містер Бен Елен глянув на містера Піквіка. Містер Піквік глянув на містера Бена Елена. Містер Бен Елен усміхнувся. Містер Піквік — ні.

— То буде йому добра наука, — досить суворо промовив серйозний джентльмен, — то