Читати книгу - "Перлини української класики"

тату?

Лукаш

Вже, мій сину.

(На слові «сину» кладе іронічний притиск.)

Килина (вражена)

Ну, то скажи йому, як має звати, –

уже ж не дядьком?

Лукаш (трохи присоромлений)

Та хіба ж я що?

Ходи, ходи сюди, малий, не бійся.

(Гладить хлопця по білій голівці.)

Чи то ти сам зробив сопілку?

Хлопчик

Сам.

Та я не вмію грати. Коб ви-те!

(Простягає Лукашеві сопілку.)

Лукаш

Ей, хлопче, вже моє грання минулось!..

(Смутно задумується.)

Хлопчик (пхикаючи)

І! то ви-те не хочете! Ну, мамо,

чом тато не хотять мені заграти?

Килина

Іще чого! Потрібне те грання!

Лукаш

А дай сюди сопілочку.

(Бере сопілку)

Хороша.

З верби зробив?

Хлопчик

А що ж, он з теї-о.

(Показує на вербу, що сталася з Мавки.)

Лукаш

Щось наче я її не бачив тута.

(До Килими.)

Ти посадила?

Килина

Хто б її садив?

Стирчав кілок вербовий та й розрісся.

Тут як з води росте – таже дощі!

Хлопчик (вередливо)

Чому ви-те не граєте?

Лукаш (задумливо)

Заграти?…

(Починає грати [мелодія № 14] спершу тихенько, далі голосніше, зводить згодом на ту веснянку [мелодія № 8], що колись грав Мавці. Голос сопілки [при повторенні гри на сопілці мелодії № 8] починає промовляти словами.)

«Як солодко грає,

як глибоко крає,

розтинає мені груди,

серденько виймає…»

Лукаш (випускає з рук сопілку)

Ой! Що се за сопілка? Чари! Чари!

Хлопчик, злякавшись крику, втік до хати.

Кажи, чаклунко, що то за верба?

(Хапає Килину за плече.)

Килина

Та відчепися, відки маю знати?

Я з кодлом лісовим не накладаю

так, як твій рід! Зрубай її, як хочеш,

хіба я бороню? Ось на й сокиру.

(Витягає йому з сіней сокиру.)

Лукаш (узявши сокиру, підійшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась і зашелестіла сухим листом. Він замахнувся удруге – і спустив руки)

Ні, руки не здіймаються, не можу…

чогось за серце стисло…

Килина

Дай-но я!

(Вихоплює від Лукаша сокиру і широко замахується на вербу.)

В сю мить з неба вогненним змієм-метеором злітає Перелесник і обіймає вербу.

Перелесник

Я визволю тебе, моя кохана!

Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, вогонь перекидається на хату, солом’яна стріха займається, пожежа швидко поймає хату. Мати Лукашева і Килинині діти вибігають з хати з криком: «Горить! Горить! Рятуйте! Ой, пожежа!..» Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тільки можна вихопити, і на клунках та мішках виносять скулених Злиднів, що потім ховаються у ті мішки. Діти бігають з коновками до води, заливають вогонь, але він іще дужче розгоряється.

Мати (до Лукаша)

Чого стоїш? Рятуй своє добро!

Лукаш (втупивши очі в крокву, що вкрита кучерявим вогнем, як цвітом)

Добро? А може, там згорить і лихо?…

Кроква з тряскотом рушиться, іскри стовпом прискають геть угору, стеля провалюється, і вся хата обертається в кострище. Надходить важка біла хмара, і починає йти сніг. Хутко крізь білий застил сніговий не стає нікого видко, тільки багряна мінлива пляма показує, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, і коли сніг рідшає, то видко чорну пожарину, що димує і сичить од вогкості. Матері Лукашевої і дітей Килининих та клунків з добром уже не видко. Крізь сніг мріє недопалений оборіг, віз та дещо з хліборобського начиння.

Килина (з останнім клунком у руках, сіпає Лукаша за рукав)

Лукашу!.. Ані руш! Чи остовпів?

Хоч би поміг мені носити клунки!

Лукаш

Та вже ж ви повиносили всі злидні.

Килина

Бийся по губі! Що се ти говориш?

Лукаш (сміється тихим, дивним сміхом)

Я, жінко, бачу те, що ти не бачиш…

Тепер я мудрий став…

Килина (злякана)

Ой чоловіче,

щось ти таке говориш… я боюся!

Лукаш

Чого боїшся? Дурня не боялась,

а мудрого боїшся?

Килина

Лукашуню,

ходімо на село!

Лукаш

Я не піду.

Я з лісу не піду. Я в лісі буду.

Килина

То що ж ти тут робитимеш?

Лукаш

А треба

все щось робити?

Килина

Як же маєм жити?

Лукаш

А треба жити?

Килина

Пробі, чоловіче,

чи ти вже в голову зайшов, чи що?

То так тобі з переляку зробилось.

Ходімо на село, закличу бабу, –

тра вилляти переполох!

(Тягне його за руку.)

Лукаш (дивиться на неї з легковажною усмішкою)

А хто ж тут

недогарків отих глядіти буде?

(Показує на віз і начиння.)

Килина (господарно)

Ой правда, правда, ще порозтягають!

Аби довідалися, що горіло,

то й набіжать з села людиська тії!

То вже хіба постій тут, Лукашуню.

Я побіжу, десь коней попрошу, –

бо наші ж геть у стайні попеклися! –

то зберемо на віз та й завеземо

десь до родини твеї, може, пустять…

Ой горе! Якось треба рятуватись…

Останні слова промовляє, вже біжучи до лісу. Лукаш проводжає її тихим сміхом. Незабаром її не стає видко.

Від лісу наближається якась висока жіноча постать у білій додільній сорочці і в білій, зав’язаній no-старосвітському, намітці. Вона йде, хитаючись, наче од вітру валиться, часом спиняється і низько нахиляється, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче і спиняється біля ожинових кущів, що ростуть недалеко від пожарища, то випростується, і тоді видно її змарніле обличчя, подібне до Лукашевого.

Лукаш

Хто ти? Що ти тут робиш?

Постать

Я – загублена Доля.

Завела мене в дебрі

нерозумна сваволя.

А тепер я