Читати книгу - "Шістка воронів"

й теплі своєї крихітної кімнатки в Рейці. Попереду нові пригоди, але вони можуть зачекати, поки вона прийме гарячу ванну, а може, навіть кілька.

Ніна занурилася обличчям у комірець вовняного пальта й сказала:

— Я б хотіла, щоб ти могла бачити те, що бачу я. Я можу чути всіх на цьому кораблі, навіть те, як їхня кров струменить жилами. Чую, як змінюється Казове дихання, коли він дивиться на тебе.

— Ти… ти чуєш це?

— Він втрачає його на мить, наче ніколи не бачив тебе раніше.

— А як щодо Матаяса? — запитала Інеж, прагнучи змінити тему розмови.

Ніна не дала себе обманути й звела брову.

— Матаяс боїться за мене, але його серце дубасить у сталому ритмі, байдуже, що він відчуває. Так по-фієрданськи, так дисципліновано.

— Я не думала, що ти залишиш живими тих людей там, у гавані.

— Я не впевнена, що вчинила правильно. Згодом я стану лише черговою страшною історією про Гришу, котрою вони лякатимуть дітей.

— Будь слухняним, інакше Ніна Зенік забере тебе?

Ніна зважила почуте:

— Що ж, мені справді подобається, як це звучить.

Інеж обперлася на бильця й уважно подивилася на Серцетлумачницю.

— Ти наче вся променишся.

— Це не триватиме довго.

— Зазвичай не триває. — Усмішка на обличчі Інеж стала нерішучою. — Ти боїшся?

— Я просто нажахана.

— Ми всі будемо тут, із тобою.

Ніна непевно вдихнула й кивнула головою.

Інеж нажила собі в Кеттердамі безліч ворогів і лише кількох друзів. Вона поклала руку Ніні на плече.

— Якби я була сулійською провидицею, — сказала вона, — я б зазирнула в майбутнє й сказала тобі, що все буде гаразд.

— Або що я помру в агонії. — Ніна притислася щокою до маківки Інеж. — У будь-якому разі розкажи мені щось гарне.

— Усе буде гаразд, — запевнила Інеж. — Ти це переживеш. А потім станеш дуже-дуже багатою. Співатимеш матроські й пияцькі пісеньки щоночі в кабаре Східної Клепки та даватимеш хабара всім навколо, щоб вони після кожної пісні аплодували тобі стоячи.

Ніна тихенько засміялася:

— Купімо «Звіринець»!

Інеж усміхнулася, думаючи про майбутнє й свій маленький корабель.

— Купімо й спалімо його дотла.

Якийсь час вони дивилися на хвилі.

— Готова? — запитала Ніна.

Інеж зраділа, що їй не довелося просити. Вона задерла догори рукав, оголюючи павичеве перо й понівечену шкіру під ним.

Ніні знадобилася коротесенька мить, одне найлегше торкання кінчиками пальців. Рука сильно засвербіла, але це швидко минулося. Коли поколювання зовсім зникло, шкіра на передпліччі була ідеальною — аж занадто гладенькою й бездоганною, наче нова частина Інеж.

Дівчина торкнулася своєї м’якої шкіри. Їй сподобалося, як усе було зроблено. От якби кожної рани можна було так легко позбутися.

Ніна поцілувала Інеж у щічку.

— Я збираюся знайти Матаяса, перш ніж усе стане гірше.

Але коли вона рушила геть, Інеж побачила, що Ніна мала іншу причину піти. У затінку біля щогли стояв Каз. Він убрався у важке пальто й спирався на ціпок із воронячою головою — знову здавався майже самим собою. Ножі Інеж чекали на неї в трюмі разом з іншими речами. Вона так скучила за своїми пазурами.

Каз пробурмотів Ніні кілька слів, і Гриша здивовано відхилилася. Інеж не могла розібрати решти того, про що вони говорили, але могла впевнено сказати, що розмова була напруженою, потім Ніна видала роздратований звук і зникла під палубою.

— Що ти сказав Ніні? — поцікавилася Інеж, коли хлопець приєднався до неї біля билець.

— У мене є робота, яку вона має виконати.

— На неї чекає жахливе випробування…

— А робота все одно мусить бути зроблена.

Прагматичний Каз. Чому б співчуття мало стати йому на заваді?

Може, Ніна радітиме, що можна відволіктися.

— Ми всі живі, — мовив він врешті.

— Схоже, ти молився правильному богові.

— Або подорожував із правильними людьми.

Інеж стенула плечима.

— Хто обирає наші шляхи? — Він нічого не відповів, і дівчина всміхнулася. — Жодних різких заперечень? Жодних насміхань із моїх сулійських прислів’їв?

Бреккер пробігся своїм затягнутим у рукавичку великим пальцем уздовж бильця.

— Ні.

— Як ми зустрінемося з Торговельною Радою?

— Коли будемо за кілька миль від гавані, ми з Ротті попливемо туди баркасом. Там знайдемо посильного, щоб відніс Ван Екові звістку. Обмін проведемо на Велльґелуку.

Інеж здригнулася. Цей острів славився работорговцями й контрабандистами.

— Це вибір Ради чи твій?

— Ван Ек запропонував.

Дівчина спохмурніла.

— Чому купець знає про Велльґелук?

— Торгівля є торгівля. Може, Ван Ек не такий чесний крамар, яким здається.

Вони трохи помовчали. Врешті-решт Інеж промовила:

— Я хочу навчитися ходити під вітрилами.

Казове чоло нахмурилося, і він здивовано глипнув на неї.

— Справді? Чому?

— Я хочу використати свої гроші, щоб найняти екіпаж і спорядити корабель. — Ці слова скрутили її дихання в тугу тривожну шпульку. Її мрія досі здавалася дуже крихкою. Вона не хотіла турбуватися про те, що думає Каз, але не могла. — Я збираюся полювати на работорговців.

— А мета? — запитав він задумливо. — Ти ж знаєш, що не зупиниш їх усіх.

— Якщо я не спробую, не зупиню жодного.

— Тоді мені майже шкода їх, — повідомив Каз. — Вони не знають, що на них чекає.

Дівочі щоки гаряче спалахнули від задоволення. Та хіба не завжди Каз вірив, що вона небезпечна? Інеж побалансувала ліктями на бильцях і поклала підборіддя на долоні.

— Проте спершу я вирушу додому.

— До Равки?

Вона кивнула.

— Щоб знайти свою родину?

— Так. — Ще два дні тому вона залишила б усе так, як є, поважаючи їхню мовчазну домовленість не зазирати надто далеко в минуле одне одного. Але зараз Інеж сказала: — Хіба не було більше нікого, крім твого брата, Казе? Де твої тато й мама?

— Хлопці з Бочки не мають батьків. Ми народжуємося в гавані й вилазимо з каналів.

Інеж похитала головою. Подивилася, як рухається й зітхає море — кожна хвиля наче вдих. Вона могла розгледіти горизонт — ледь помітну різницю між чорним небом і ще чорнішим морем. Подумала про своїх батьків. Вона була далеко від них майже три роки. Як вони змінилися? Чи зможе вона знову бути їхньою донькою? Може, не одразу. Але вона хотіла посидіти з татом на сходах фургона, смакуючи фрукти простісінько з дерев. Хотіла побачити, як мама витирає крейду з рук, перш ніж узятися за приготування вечері. Хотіла побачити високі південні трави й неосяжне небо над Сікурцойськими горами. Щось, чого вона потребувала, чекало там. А чого потребував Каз?

— Ти скоро розбагатієш, Казе. Що робитимеш, коли не залишиться більше крові, яку можна пролити, і помсти, яку можна здійснити?

— Завжди буде ще.

— Ще більше грошей, більше