Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

зовсім не звертав уваги. Вона навмисне підкидала їх над собою, щоб, падаючи на землю, вони гучніше гепалися. І все ж хробак на такі несильні поштовхи й таку нікчемну їжу не вівся.

Несподіванка сталася вже за кілька хвилин цієї монотонної роботи. Вона вже й забула думати про півня, коли раптом той вискочив нізвідки на шлях вовкулаків і перетнув його з неймовірною швидкістю, встигнувши на бігу схопити дзьобом чергове підгниле й червиве яблуко. Він промчав дуже швидко, але все одно ледве не втрапив до пащі хробака, який стрімко випірнув з-під землі й клацнув своїми могутніми клешнями. Йому навіть вдалося вихопити пір’їну з півневого хвоста, але не більше від того.

Та й Марічці дісталося. Коли так близько від неї виринув хробак, ступа сахнулася, й мала боляче вдарилася потилицею об гострий край. Вже було зібралася заплакати, як помітила крізь гілля розлогого осокора великі круглі очі, які витріщалися на півня. Схоже, Лішак не зауважив, що дівчинка його помітила.

Вона плавно розвернула ступу й полетіла до Сокола, затуливши його ступою від ворога. Тепер вона була зовсім близько до землі й до Лішака. Ще й спиною до нього. Але ж мусила попередити!.. Вона пам’ятала про те, що у сови-лішака поранене ліве крило. Тож швидко сказавши півневі, що на нього зараз із-за її спини нападе сова, різко відлетіла праворуч.

Вона не помилилася. Лішак усе точно розрахував. Скориставшись тим, що півень його не бачив, поки Марічка висіла перед ним, сова помчала вперед і цілком заскочила б ворога зненацька, якби той не був попереджений.

Півня треба довго вмовляти, щоб він не ображався. На бійку його довго вмовляти не треба. Він уже встиг розправити крила й зустрів лішака високим стрибком назустріч. Той не чекав такого. Він готувався до іншого — і програв. Удар на зустрічних рухах був страшним. От тільки дзьоб сови не дотягнувся до Сокола, а дзьоб Сокола вдарив Лішака просто в горло.

Півень переможно заклекотав і повторив напад, поки лішак-сова не встиг зіп’ятися на ноги. І перетворитися не встиг. Бо здогадався правильно: якщо перетвориться на людину, це злякає півня, той не нападе або принаймні нападе не зразу, якусь мить зашпортається, а цієї миті Лішакові вистачило б. Мабуть, так воно й було б, якби Сокіл кинувся на нього бодай на півсекунди пізніше. А так він мав перевагу. Він стояв на ногах і був сповнений бойового духу. Справжнього півнячого духу.

Цього разу він атакував Лішака за всіма правилами півнячих боїв: одночасно вдарив дзьобом у голову, крильми — по вухах, а обома кігтистими ногами — по грудях. І хоч Лішак був більшим на зріст і важчим, такого удару він не витримав, втратив рівновагу й викотився на шлях вовкулаків.

І знову він не встиг перетворитися. Та й світліше там було — не для його очей. Півень знову вдарив його з розгону, потім іще раз, а потім… Ледве стримався від чергового нападу, бо було б йому те саме, що й Лішакові. Під тим земля розверзлася, звідти виринула широка хітинова голова, дві клешні, мов обценьки, схопили сову за поперек… І за мить лішака не стало. Як і не було. Навіть скрикнути не встиг.

А півень притьмом сховався за дерева. Там він ходив у безпеці, обурюючись, що клятий хробак забрав у нього перемогу. Якби не він, Сокіл сам убив би осоружного перевертня, сам помстився б за Марічку!..

Як побачити Лішака?

До кінця дня чимось зацікавити хробака так і не вдалося. Кидали каміння на вовкулачий шлях — нічого. Леля пролетіла низенько у ступі з великою сухою гіллякою, котру тягла за собою по землі, створюючи звук, що нагадував борону, — нічого. Лисий пролетів у ступі з тією самою гіллякою, тільки перевернутою навпаки, через кожен крок гупаючи нею по дорозі, — і знову нічого.

По обіді визирнуло сонечко, хоч небом і ходили загрозливі чорні хмари. Сокіл, надихнутий своєю радикальною перемогою над ворогом, подобрішав, пояснив, що, нажершись, хробак тепер до ранку спатиме, тож нічого не вдієш. Лисий послухався його й вирішив використати півдня з користю. Він пішов розвідувати обхідний шлях, щоб не допустити зустрічі хробака із земляним Чатою, бо наслідків такої зустрічі передбачити ніхто не міг. А Лелю з Марічкою попросив політати над лісом і розшукати Опенька. Його дедалі більше турбувала відсутність старого мисливця.

Зустрілися вони вже ввечері, як і домовлялися, біля великого дуба, на гілці якого Лисий так незграбно висів напередодні. Дякувати лісу, й Опенько знайшовся. Ще й уполював двох зайців. Їх засмажили на багатті, тож вечеря була розкішна. Власне, вони й подужали тільки одного, а другого лишили на завтра.

Ніч минула спокійно. А під ранок уперіщив дощ. Сповнений сил, хробак познущався з них неабияк. Відчуваючи, як важко Лисому бігти під дощем, та ще й лісовою гущавиною, підземний звір кілька разів його майже дістав. Тепер, після вчорашнього успіху, хижак знову вірив у себе, був підступний і винахідливий.

Ще й півень виявився поза грою. Він так і відмовився злізти з дубової гілляки високо над землею. Сидів на ній, настовбурчивши мокре пір’я, сонний і ледачий. Тільки після обіду, коли дощ нарешті вщух, Сокіл залишив сідало й наздогнав Лисого, Лелю, Опенька та Марічку. Сяк-так пояснили птахові маршрут, і він узявся до діла. Однак дуже швидко з’ясувалося, що користі з нього в лісі значно менше, ніж на відкритому шляху. Під деревами він не міг розігнатися й злетіти, тож мусив просто крутитися, змінювати напрямок, бігати поміж дерев, і дуже швидко втомився.

Та й це було добре. Бо хробак дав можливість відпочити Лисому.

Надвечір і хлопець геть вибився з сил, ледве переставляв ноги, важко дихав, був мокрий до нитки. Зате вже в сутінках він упізнав місце, до якого вони дісталися. Це був величезний успіх. Вони були майже на місці. Завтра вже в першій половині дня все мусило вирішитися. Подоїдали залишки вчорашнього зайця й лягли спати. Лисий заснув одразу, щойно стулив повіки. Позасинали й Сокіл та Марічка. А Леля довго не могла заснути. З полуночі мала ставати на варту, а вона знай крутилася на незручній дубовій гілляці, і сон не йшов.

— Що ж це тобі, дівко, так муляє? — стиха поцікавився Опенько.

— Не знаю, — відповіла вона. — Чогось тривожно. Завтра буде…

Що саме буде завтра, вона не доказала. Бо не дібрала слова. Та й справді: важко? Страшно? Небезпечно? Все це нічого не означало порівняно з тим, що