Читати книгу - "Дівчина, що гралася з вогнем"

реагувала на вхід у систему в неробочий час або на різке зростання кількості запитів. Ця ж сигналізація спрацювала б при спробі добути інформацію про розслідування, до яких місцева поліція не мала відношення.

Весь наступний рік Лісбет удвох з колегою-хакером Чумою працювала над тим, щоб добитися контролю над поліцейською Мережею. Зіткнувшись з дуже великими труднощами, через деякий час вони закинули цей проект, але в ході роботи встигли зібрати близько ста ідентифікацій, якими тепер могли в разі потреби скористатися.

Нарешті Чума зробив прорив, хакнувши домашній комп’ютер начальника поліцейського відділу із забезпечення інформаційної безпеки. Це був вільнонайманий економіст, що не мав глибоких знань у галузі комп’ютерної техніки, хоча в його лептопі зберігалася величезна кількість інформації. Таким чином Лісбет і Чума позбавлялися необхідності запускати в Мережу шкідливі віруси, які могли повністю порушити роботу поліцейських комп’ютерів, що зовсім не відповідало їх власним інтересам. Вони були хакерами, а не диверсантами і хотіли дістати доступ до функціонуючої Мережі, а ніяк не зруйнувати її.

Тепер Лісбет Саландер перевірила свій список і з’ясувала, що ніхто з тих, чию ідентифікацію вона колись украла, не був причетний до розслідування потрійного вбивства. Втім, на такий успіх вона і не розраховувала. Зате вона мала змогу без особливих зусиль заходити в поліцейську Мережу і знайомитися з подробицями всешведського розшуку, включаючи найновіші дані, добуті слідством про неї саму. Вона дізналася, що її бачили і намагалися шукати в Уппсалі, Норчьопінґу, Ґетеборзі, Мальмьо, Хаслехольмі і Кальмарі і що було розіслане покращене секретне графічне зображення її зовнішності.

В умовах підвищеної уваги засобів масової інформації на руку Лісбет грало те, що її портретів було дуже мало. Окрім паспортної фотографії чотирилітньої давнини, використаної також на її правах водія, та фотографії в поліцейському реєстрі, на якій була зображена вісімнадцятилітня Лісбет (геть не схожа на себе), знайшлося тільки декілька випадкових знімків із давніх шкільних альбомів, зокрема фотографія, зроблена однією вчителькою під час шкільної екскурсії до заповідника Накка. На цьому знімку можна було розгледіти неясну фігурку дванадцятилітньої Лісбет Саландер, що сиділа осторонь.

Погано було те, що паспортна фотографія — обличчя із застиглим поглядом спідлоба і стиснутими в ниточку губами — підкріплювала уявлення про неї як про розумово відсталу, асоціальну особу і вбивцю, і засоби масової інформації розтиражували цей образ. Зате цей знімок мав одне важливе достоїнство — він мав разючу несхожість із справжньою Лісбет і не давав ніякої можливості впізнати її при зустрічі.

Вона з цікавістю стежила за все новими даними про особи вбитих. У вівторок засоби масової інформації вже почали топтатися на місці і, за відсутністю драматичних новин про полювання на Лісбет Саландер, стали приділяти більше уваги жертвам злочину. В одній з вечірніх газет з’явилася велика стаття, що змальовувала портрети вбитих: Даґа Свенссона, Міа Берґман і Нільса Б’юрмана. Суть її зводилася до того, що троє достойних людей були по-звірячому вбиті з незрозумілої причини.

Нільс Б’юрман поставав як поважаний адвокат, активний учасник суспільного життя, член Ґрінпісу та «діяльний захисник прав молоді». Ціла полоса була присвячена близькому другові й колезі Б’юрмана Янові Хоконссону, чия адвокатська контора була в одному будинку з конторою Б’юрмана і який відгукувався про Б’юрмана як про захисника прав простої людини. За словами одного із службовців Опікунської ради, Б’юрман був щиро відданий інтересам своєї підопічної Лісбет Саландер.

Уперше за цей день Лісбет криво посміхнулася.

Великий інтерес викликала постать Міа Берґман, що також стала жертвою вбивці. Її описували як чарівну жінку з блискучим розумом, яка вже мала за плечима значний список досягнень і на яку попереду чекала чудова кар’єра. Цитувалися висловлювання її приголомшених друзів, однокурсників і наукового керівника. Головним питанням було: «За віщо?» Друкувалися фотографії покладених перед будинком в Енскеді квітів і запалених свічок.

У порівнянні з нею Даґу Свенссону було присвячено зовсім небагато місця. Його описували як проникливого і безстрашного репортера, але головна увага приділялася його співмешканці.

На подив Лісбет, тільки Великодньої неділі з’ясувалося, що Даґ Свенссон працював над великим репортажем для журналу «Міленіум». Ще більше вона здивувалася тому, що в публікаціях не було ні слова про тему його роботи.

Їй так і не потрапила на очі заява Мікаеля Блумквіста для газети «Афтонбладет». Тільки у вівторок згадка про це висловлювання з’явилася в телевізійних новинах, і тут вона зрозуміла, що Мікаель Блумквіст дав неправдиву інформацію. Він заявив, що Даґ Свенссон працював над репортажем на тему «Безпека інформації і захист комп’ютерів від незаконного проникнення».

Лісбет Саландер зсунула брови. Вона знала, що це твердження не відповідає істині, і задумалася над тим, яку ж гру веде «Міленіум». Потім вона зрозуміла, що означало це повідомлення, і вдруге за цей день криво посміхнулася. З’єднавшись із сервером у Голландії, вона двічі клацнула мишкою по іконці з написом «МікБлум/лептоп». Папка під назвою «Лісбет Саландер» і документ «Для Салі» лежали на найвиднішому місці посеред робочого столу, і вона стала читати.

Лісбет довго сиділа перед розкритим листом Мікаеля, її роздирали суперечливі почуття. Досі вона була сама проти всієї Швеції, і це рівняння завдяки своїй простоті було дохідливим і красивим. Аж тут раптом у неї з’явився союзник, принаймні — потенційний союзник, який стверджує, що він вірить у її невинність. І зрозуміло, ним виявилася єдина людина в Швеції, з якою вона не хотіла більше зустрічатися ні за яких умов. Вона зітхнула. Мікаель Блумквіст був усе той же, він, як завжди, повівся до чортиків наївно і порядно. Лісбет Саландер утратила наївність уже в десять років.

Не буває цілком невинних. Є тільки різні ступені відповідальності.

Нільс Б’юрман помер, бо не захотів грати за її правилами. Вона дала йому надійний шанс, але він все одно найняв альфа-самця, намагаючись розправитися з нею. Отже тут уже була не її провина.

Проте якщо на арену вийшов Калле Блумквіст, його участь не варто недооцінювати. Він може їй стати у пригоді.

Він був майстер розгадувати загадки і мав феноменальну заповзятливість, це вона знала з досвіду Хедестада. Учепившись у що-небудь, він тримав це мертвою хваткою. Він був по-справжньому наївний, але міг діяти там, куди вона не могла сунутися, щоб не виказати своєї присутності. Його можна було використати, коли їй самій доведеться тихо і непомітно сховатися за кордоном — а все йшло до того.

Та на жаль, Мікаелем Блумквістом не можна було керувати. Потрібно, щоб він сам хотів щось зробити і мав для цього моральне виправдання.

Інакше кажучи, він був