Читати книгу - "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"

Кажу вам — те скорочення нам, жінкам, тільки на горе».

— Може, дати тобі ще бульйону? — спитала в нього жінка — тут, тепер.

— Ні, дякую. Бульйон чудовий.

— Випий ще трохи.

— Я радніше випив би віскі.

— Віскі може тобі зашкодити.

— Атож. Це шкідливо. Як у тій пісеньці Кола Портера: «Я вірю, ти кохаєш незрадливо…»

— Ти ж знаєш, я люблю, коли ти п'єш.

— Ще б пак. Але це шкідливо.

«Ось нехай піде, — подумав він. — Тоді вип'ю скільки захочу. Ні, не скільки захочу, а все, скільки там є. О Боже, як він стомився! Страшенно стомився. Треба поспати якусь часинку… Він лежав нерухомо, і смерті коло нього не було. Певне, поїхала іншою вулицею. Їздить з кимось у парі, на велосипедах, зовсім нечутно котить по бруківці.

Ні, він так ніколи й не написав про Париж, Про той Лариж, що був любий його серцю. Ну, а ще про що він не встиг написати?

Про їхнє ранчо й про сріблясту поросль шавлії, про бистру й прозору воду в зрошувальних рівчаках і про буйну зелень люцерни. Прогін іде в гори, і за літо корови стають полохливі, мов олені. І коли восени женеш їх униз, додому, вся та жива маса, мукаюча, рівно тупочучи й збиваючи хмари куряви, поволі суне дорогою. А над горами височить стрімка верховина, чітко вирізняючись проти вечірнього неба, і, коли спускаєшся в долину місячної ночі, все перед тобою залите ясним сяйвом… Потім йому пригадалося, як одного разу він ішов поночі лісом, тримаючись за хвіст коня, — така була темінь; спали на пам'ять і всі ті оповідання, що їх він ще там думав написати.

Про недоумкуватого хлопчину-наймита, якого залишили тоді на ранчо й сказали не давати нікому ані віхтя сіна, і про старого негідника з Форкса, що лупцював хлопчину, коли той робив у нього, — він завернув на ранчо роздобути сіна. Хлопець не дав, і старий погрозив, що знов його поб'є. Тоді хлопець приніс із кухні рушницю і, коли старий намагався вломитись у сінник, застрелив його; коли вони повернулися на ранчо, труп уже тиждень як лежав у оборі, замерзлий і погризений собаками. А те, що лишилося, ти поклав на сани, загорнуте в ковдру й перев'язане мотузками, узяв собі на підмогу того ж таки хлопця, і ви удвох, ставши на лижі, потягли сани на дорогу, а там іще шістдесят миль до міста, де хлопця належало передати владі. Він і гадки не мав, що його заарештують. Думав, що виконав свій обов'язок, що ти йому друг і що він дістане віддяку. Він допомагав тягти старого в місто, щоб усі дізнались, який то був лихий чоловік і як він хотів украсти чуже сіно; і коли шериф надів хлопцеві наручники, той очам своїм не повірив. А тоді заплакав… Це теж було оповідання з тих, які він приберігав на майбутнє. Про тамтешнє життя він міг би написати не менш як зо два десятки оповідань, та так і не написав жодного. Чому?

— От ти й розкажеш їм чому, — промовив він.

— Чому що, любий?

— Чому нічого.

Тепер, відколи заволоділа ним, вона пила не так багато. Та навіть якби він лишився живий, то ніколи не написав би про неї — тепер він був певен. Ані про інших таких, як вона. Багатії — нудні люди, вони або забагато п'ють, або ж забагато грають у трик-трак. Нудні й усі однакові. Йому пригадався бідолаха Джуліан, і його романтичний захват перед ними, і слова, якими він почав одне своє оповідання: «Багаті люди не такі, як ми з вами». І як хтось сказав Джуліанові: «Авжеж, вони мають більше грошей». Та Джуліан не зрозумів дотепу. Він вважав їх за людей особливої породи, обдарованих неабиякими чеснотами, і коли переконався, що вони зовсім не такі, то був один із найтяжчих ударів, яких він зазнав у житті.

Він, Гаррі, нехтував людьми, що хиляться під ударами долі. Коли на чомусь знаєшся, то не станеш тим захоплюватись. Він думав, що здатен узяти гору над усім — адже ніщо не подужає його, коли він на те не зважатиме.

Гаразд. Тепер він не зважатиме на смерть. Єдине, чого він завжди боявся, — це біль. Він міг терпіти біль, як і всякий чоловік, аби тільки він не тривав занадто довго й не виснажував його; одначе тепер його діймало до самого серця, та коли він уже відчув, що от-от знеможеться, біль ущух.

Він згадав, як одної давньої ночі офіцера-мінометника Вільямсона влучила граната, кинута з німецької засідки, коли він перелазив через дротяну загорожу, і як він криком кричав, благаючи добити його. То був дебелий чолов'яга, дуже хоробрий і справний офіцер, хоча й не-абиякий хизун. Але тієї ночі він застряг у загорожі, освітлюваний спалахами ракет, і кишки його вивернулись на колючий дріт, так що коли його забирали свої, ще живого, довелося відрізати їх геть. «Пристрель мене, Гаррі! Бога ради, пристрель мене!..» Колись зайшла була суперечка, чи є така Божа кара, якої людина не могла б знести, і хтось твердив, ніби в певний момент самий біль відбирає людині чуття. Та він завжди пам'ятав Вільямсона і ту ніч. Ніщо не могло одібрати Вільямсонові чуття, аж поки він дав йому всі таблетки морфію, що їх мав у запасі для себе, — та й ті помогли не відразу.

Що ж до нього, то це ще пусте, і, коли не погіршає, турбуватись нема чого. От якби тільки товариство було краще.

Деякий час він міркував, яке товариство волів би мати поруч себе.

Ні, думав він, коли все, що ти робиш, робиться задовго й запізно, годі й сподіватися, що коло тебе зостануться люди. Вони всі вже порозходились. Вечірка скінчилась, і ти лишився удвох із господинею.

«Мені набридло помирати, як і все інше», — подумав він.

— Набридло, — промовив він уголос.

— Що набридло, любий?

— Усе, що робиш занадто довго.

Він подивився на неї — за нею було вогнище. Вона сиділа, відхилившись на стільчику, відсвіти полум'я падали на її миле обличчя, і він побачив, що її змагає сон. Десь зовсім близько, поза світлом вогнища, обізвалася гієна.

— Я писав, — сказав віy. — Але потім стомився.

— Як тобі здається, ти зможеш заснути?

— Ще й як. Чого ти не йдеш у намет?

— Мені хороше тут з тобою.

— Ти не відчуваєш нічого дивного? — запитав він.

— Ні. Трохи сон бере, ото й тільки.

— А я відчуваю, — сказав він.

Він щойно відчув,