Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том другий"

вигляд був досить промовистий: сам худий, жилавий, погляд гострий і проникливий, пальці на руках покоцюрбилися від теслярського струменту за сорок сім років праці. Головна біда цих людей — старість і те, що їхні діти, які мали вирости й доглянути старих, повмирали. Похилий вік дався взнаки, молодші та дужчі витіснили їх з виробничої коловерті і самі посіли їхні місця.

Обоє вони не потрапили до тимчасового відділення Уайтчепелського робітного дому і простували тепер зі мною до Попларського. Місце, на їхню думку, не бозна-яке, але ж тільки й надії. Інакше — ніч на вулиці, вибирати ні з чого. Обоє вони аж мало не марили ліжком, бо вже, як казали, «дійшли до ручки». Цей Візник, що йому вже п'ятдесят вісім років, провів останні три ночі без даху над головою і без сну, а Тесля — шістдесят п'ять років — уже п'ять ночей на вулиці.

О ви, повнотілі й повнокровні панове, випещені й виплекані! Ви, на кого щовечора чекають просторі спальні та білі постелі, як дати вам відчути ті страждання, що їх ви б зазнали, промучившися ніч на лондонських вулицях? Повірте мені, вам би здалося, що проминула тисяча сторіч, поки небо на сході засіріло світанком; ви б ловили дрижаки й ладні були б голосити з болю й ниття в кожному м'язі і дивувалися б, що змогли все це витримати і лишитись живими. Влаштуєтесь ви на лавці і тільки стулите зморені очі — будьте певні, полісмен зараз же підніме вас і грубо звелить: «Давай іди далі». Посидіти на лавці вам дозволено, хоча тих лавок мало де є; однак якби, відпочиваючи, ви заснули, то зараз же вас поженуть далі волочити своє стомлене тіло безкрайніми вулицями. Спробуєте з відчайдушною хитрістю забитися десь у глухий завулок чи темне підворіття і там лягти, всюдисущий полісмен все одно прожене вас. Така в нього служба — проганяти вас. Так велить закон сильних світу цього — проганяти вас.

Та вдосвіта кошмар розвіється, ви почвалаєте додому, щоб відпочити, і до самої смерті розповідатимете в колі захоплених друзів про свою пригоду. Вона виросте в цілу історію. З вашої маленької восьмигодинної ночі зробиться Одіссея, а з вас — Гомер.

У бездомних, що йшли зі мною до Попларського робітного дому, — інакше. А в Лондоні таких, як вони, сю ніч тридцять п'ять тисяч чоловіків та жінок. Не згадуйте цього, будь ласка, проти ночі; коли серце у вас таке чуле, як йому належить бути, то слатиметься вам гірше, ніж звичайно. Та старим у шістдесят, сімдесят, вісімдесят років, голодним, худим і безкровним, — як то їм зустрічати ранок, не спочивши, і цілий день никати в одчайдушних пошуках шкоринки хліба, знаючи, що на них знову насувається невблаганна ніч, і так п'ять днів і ночей підряд? — О ви, повнотілі й повнокровні панове, випещені й виплекані, як зможете ви це зрозуміти?

Я йшов по Майленд-род поміж Візником і Теслею. Майленд-род — це широка вулиця, що розтинає Східний Лондон навпіл, і по ній завжди сновигають у всі боки цілі юрми народу. Я кажу вам це, аби ви змогли повністю оцінити, що я розповім далі. Отож ми йшли собі вулицею, і коли їх почала брати злість і вони стали клясти свою країну, я кляв її разом з ними, як кляв би американський бурлака, заблукавши до чужого жахливого краю. Я вдавав перед ними, і з успіхом, матроса, що пропив свої гроші, процвиндрив одяг (це на березі незрідка буває з матросами) і тим часом опинився на мілині, аж поки напитає корабля. Тим-то я й не знав англійських звичаїв взагалі і тимчасових відділень зокрема, тим-то я ними й цікавився.

Візник ледве встигав за нами (він сказав мені, що того дня й ріски не мав у роті), а Тесля, худий і голодний, його обшарпана сіра піджачина сумно маяла на вітрі, невтомно йшов розгонистою ходою, що дуже нагадала мені степового вовка чи койота. Розмовляючи в дорозі, обоє пильно дивилися собі під ноги і час від часу то один, то другий нахилявся і підбирав щось, не збиваючись при цьому з ходи. Спершу я думав, що то вони збирають недокурки, і не звертав уваги. Та згодом я таки додивився.

Із слизуватого, запльованого тротуару вони підбирали лушпиння з апельсинів та яблук, виноградні стеблини і все це поїдали. Кісточки слив вони розгризали зубами і вилущували зернята. Підбирали крихти хліба завбільшки з горошину, огризки яблук, такі чорні й бруднющі, що їх і не розпізнати, і все це брали до рота, жували й ковтали, і все це діялось між шостою і сьомою годиною вечора «20 серпня року божого 1902-го, в серці найбільшої, найбагатшої, наймогутнішої імперії, яку будь-коли бачив світ.

Ці двоє розмовляли. Вони не були дурні, а просто старі. І нічого дивного, що, напхавши утробу смердючими тротуарними покидьками, вони навернули розмову на криваву революцію. Говорили вони, як анархісти, як божевільні фанатики. І хто дорікне їм за це? Дарма що я в той день тричі поїв і при бажанні мав змогу переспати ніч в чистій вигідній постелі, дарма що я мав свою соціальну філософію та віру в повільний еволюційний розвиток і перетворення, — все одно, кажу вам, я відчував спонуку плести разом з ними нісенітниці або взагалі прикусити язика. Бідолашні дурники! Не таким, як вони, робити революції. Коли ж вони помруть і стануть порохом, а це вже не за горами, інші дурники базікатимуть про криваву революцію, підбираючи покидьки на запльованому тротуарі дорогою до Попларського робітного дому.

Як чужинцеві та ще й юнакові, Візник з Теслею пояснювали мені, що тут до чого, і давали поради. Радили вони, до речі, коротко й слушно: вибратися геть із цієї країни.

— Та хай тільки нагода, боже мій! — запевнив я їх, — я шасну тільки туди-сюди та й чкурну, і так, що аж закуриться!

Вони радше відчули, ніж зрозуміли, силу моїх словесних викрутасів і схвально закивали головами.

— Просто-таки штовхають чоловіка на злочин, — мовив Тесля. — Ось я старий, молодші посіли моє місце, одежина моя щодень благішає, і роботу знайти все важче й важче. Оце йду до нічліжки. Мушу бути там о другій або третій по обіді, інакше не попаду. Сам бачив, як було сьогодні. То коли ж мені шукати роботи? Хай я потрапив туди, в нічліжку. Продержать мене там весь наступний день взавтра, випустять аж позавтра вранці. Закон забороняє мені того дня ночувати в іншій такій нічліжці