Читати книгу - "Вогнем і мечем. Том перший"

вкупі, але, сподіваюся, що ви, добродії, будете задоволені новою службою.

— Аби тільки ваша ясновельможність була задоволена нами і нашими полками.

— Гаразд! — сказав князь. — Далеко ворог за вами?

— Роз’їзди близько, але головні тільки над ранок сюди встигнуть.

— Добре. Тоді маємо час. Звеліть же, ваші милості, пройти вашим полкам через майдан, а я подивлюся, яких вояків ви мені привели і на що з ними можна йти.

Полковники повернулися до полків і незабаром увійшли на чолі їх до табору. Латники із головних князівських хоругов висипали, як мурахи, подивитися на нових співтоваришів. Попереду у важких шведських шоломах із високими гребенями йшли королівські драгуни під командою капітана Гізи. Коні під ними були подільські, але добірні й добре відгодовані, вояки, свіжі, відпочилі, у яскравому й блискучому одязі, виглядом своїм разюче різнилися від виснажених князівських рейментів, убраних у подерті й вицвілі на сонці й дощі мундири. За драгунами йшов зі своїм полком Осинський, останнім — Корицький. Схвальний гул прокотився поміж князівськими рицарями, коли вони побачили довгі німецькі шеренги. Колети на німцях були однакові, червоні, на плечах поблискували мушкети. Вони йшли по тридцять у ряд, гучно і злагоджено карбуючи чіткий крок. І всі були росляві, кремезні — досвідчені вояки, котрі не в одній країні й не в одному бою побували, переважно ветерани тридцятилітньої війни, справні, дисципліновані й бувалі.

Коли вони порівнялися із князем, Осинський крикнув: «Halt![130]» — і полк зупинився як укопаний. Офіцери підняли тростини вгору, а хорунжий підняв стяг і, розмахуючи ним, тричі схилив його перед князем.

— Vorwerts![131]— вигукнув Осинський.

— Vorwerts! — повторили офіцери, і полк рушив уперед.

Так самісінько, а може, ще й вправніше, показав своїх Корицький. Побачивши його вояків, зраділи усі жовнірські серця, а Ієремія, знавець із знавців, аж у боки взявся від задоволення і дивився, усміхався, бо саме піхоти йому бракувало, і певен був, що кращої в цілім світі йому не знайти. Він почувався тепер на силі й сподівався домогтися неабияких успіхів у ратних ділах. Офіцери ж розмовляли про різні військові речі й про різних воїнів, яких можна зустріти по всьому світу.

— Добра піхота запорозька, особливо з-за окопів оборонятися, — зауважив пан Скшетуський, — але ці її витримають, бо ліпше вимуштрувані.

— Ба! Та вони далеко кращі! — озвався пан Мігурський.

— Однак це народ важкий, — мовив пан Вершул. — Як на мене, то я зі своїми татарами за два дні так би їх згарував, що на третій їх можна було б як баранів різати.

— Що ти, ваша милость, вигадуєш! Німці добрі вояки.

На це пан Лонгінус Підбип’ята своєю співучою литовською говіркою промовив:

— Господь у милосерді своєму різні нації різними доблестями обдарував. — Чував я, що нема на світі ліпшої від нашої кінноти, і, знову ж таки, ні наша, ні угорська піхота зрівнятися з німецькою не можуть.

— Бо Господь справедливий! — втрутився у розмову пан Заглоба. — Вашій милості, скажімо, дав багатство чимале, великий меч і важку руку, а розум невеликий.

— Уже присмоктався до нього, як кінська п’явка, — сміючись, мовив пан Скшетуський.

А пан Підбип’ята заплющив очі й із притаманною йому насолодою сказав:

— Слухати гидко! Вашій милості Господь дав язик надто довгий!

— Якщо ти наполягаєш, що він зле учинив, давши мені такий, який маю, тоді ти вкупі зі своєю непорочністю підеш у пекло, бо волі Божій перечиш.

— Ет! Хто вашу милость перебалакає! Базікаєш і базікаєш!

— А чи знаєш, ти, ваша милость, чим людина від тварини різниться?

— А чим?

— А от тільки розумом і мовою.

— От дав же йому, так дав! — озвався полковник Мокрський.

— Якщо ти, ваша милость, не розумієш, чому в Польщі найліпша кіннота, а в німців піхота, то я тобі поясню.

— Ну, чому, чому? — спитало кілька голосів.

— Тоді, коли Господь Бог сотворив коня, він привів його до людей, щоб вони його творіння похвалили. Аж тут де не візьмися німець, бо вони ж усюди пролізуть. От показує Господь Бог коня та й питає у німця, що це таке. А німець і каже: «Pferd![132]» — «Що? — питає Творець. — То ти на моє творіння «пфе!» кажеш? А не будеш ти за це, нехлюю, на цьому творінні їздити, а якщо й будеш, то кепсько». Сказавши це, він коня полякові подарував. От чому польська кіннота найліпша, а німці ж як почали пішки за Господом Богом ходити і прощення просити, так найліпшою піхотою і стали.

— Оце ваша милость майстерно усе довів, — мовив пан Підбип’ята.

Подальшу розмову перебили нові гості — вістові, які прибігли з донесенням, що до табору наближається ще якесь військо, але не козацьке, бо йде не з боку Старокостянтинова, а з протилежного, від річки Збруч. Десь години через дві ці хоругви зайшли із таким гуркотом сурм і барабанів, що аж князь розгнівався і послав наказати їм угомонитися, бо ворог близько. Виявилося, що то був пан коронний стражник Самуель Лащ, відомий, до речі, шукач пригод, кривдник, буян і забіяка, але жовнір чудовий. Привів він вісімсот осіб такого ж, як і сам, покрою: частину шляхти, частину козаків, за кожним із яких, власне кажучи, плакала шибениця. Але князь Ієремія не цурався цього вояцтва — він знав, що у його руках воно змушене буде стати покірними овечками, а запеклістю своєю й мужністю покрити всі свої вади.

Отож день видався щасливий. Ще вчора князь, засмучений тим, що від нього йде київський воєвода, вирішив був уже до появи нових підкріплень війну припинити і відступити на певний час у спокійні краї, сьогодні ж він стояв на чолі майже дванадцятитисячної армії, і хоч Кривоніс мав уп’ятеро більше, проте, коли врахувати, що більшість бунтівних військ складалася із простолюду, обидві армії можна було вважати рівними. Тепер уже князь і не думав про відпочинок. Замкнувшись із Лащем, київським воєводою, Зацвіліховським, Махницьким і Осинським, він радився щодо подальших воєнних дій. Битву Кривоносу вирішено було дати завтра, а якщо він не надійде, тоді врадилися йти до нього самі.

Стояла вже глибока ніч, але від часу останніх дощів, які так надокучали жовнірам під Махнівкою, погода встановилася чудова. На темному небозводі роями сяяли золоті зорі. Місяць викотився високо й посріблив усі росоловецькі дахи. У таборі ніхто й не думав спати. Всі здогадувалися про завтрашню битву й готувалися до неї, розмовляючи собі, ніби нічого й не сталося, співаючи пісень і міркуючи про великі розкоші. Офіцери і знатне товариство, усі в доброму гуморі, зібралися довкола великого багаття й