Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

нести службу. Попова з Вірою поставлено в канцелярії на цугундер: як могли проспати і не чути, коли цей негідник, цей зрадник, цей падлюка виповзав, вивантажувався, вигрібався з підвалів, злочинно вивозив те, що належить усім, грабував нас, щоб паралізувати всю нашу роботу? Де були вони, чому не виявили пильності, як собі уявляють своє подальше існування тут, у цьому самотньому форпості комунізму серед ворожого імперіалістичного моря?

Тендітна Віра, гаразд відаючи, що означають звинувачення в утраті пильності, гірко плакала, а товстошкірий Попов нічого не розумів і доволі грубо заявив Козуріну, що він звик спати, коли треба спати, і навіть сам господь бог не примусить його в ці години виконувати ще якусь службу, хочби навіть цього домагалися всі дияволи.

З Поповим не вийшло — Козурін узявся за майора Михна.

Мораль, як у байці Крилова: ви обидва концтабірники, ви, майор Михно, повинні були знати, що собою являє старший лейтенант Коляда, — чому не сигналізували?

Сміх і сльози! Гаврило Панасович почухував свої кошлаті брови, упівока поглядав на маленького Козуріна, не знаючи: радіти з висоти своїх мук і страждань, що з’являється на землі щось нове, якісь істоти, покликані незнищимою силою життя замінити тебе і тобі подібних, а чи печалитись і гірко плакати, усвідомлюючи всю трагічну невідповідність цих самозваних спадкоємців доблесті й величі.

— Річ у тім, товаришу лейтенант, — зберігаючи поштивість, спробував пояснити Козуріну Гаврило Панасович, — річ у тім, що ми з Колядою не маємо нічого спільного. і не тому, що ми були в різних концтаборах. Це не має ніякого значення. Можна бути в тому самому концтаборі, навіть лежати на сусідніх нарах, отримуючи баланду з того самого бачка, розкришувати пайки так званого хліба, — і все ж не мати нічого спільного між собою. В концтаборах люди поділяються на «доходяг» і «шакалів». «Доходяги» з міркувань ідейних і суто людської порядності гордо тримають голову перед ворогом, «шакали» ж натомість готові лизати чоботи конвоїрам за ложку баланди, за недокурок сигарети завбільшки з нігтик можуть задушити товариша, а спитати б: задля чого це все? Однаково ж в концтаборі всім здихати, та тільки «доходяги» вмирають з гідністю, а «шакали» в ганьбі й приниженнях. Приблизно те саме, до речі, відбувається і в звичайному житті, де люди, поза всіма класовими категоріями, розрізняються найперше за моральними принципами. Маємо людей нормальних, з високими ознаками порядності, і примітивних нахаб, які ганьблять рід людський уже самим своїм існуванням, але ніколи не відчувають себе упослідженими, бо завжди знаходять собі покровителів. Коляда саме з цих типів. «Шакал» у концтаборі, нахаба в нормальному житті. Хто його підтримував? Будь-хто, та тільки не я, ні, боже мій, не я!

Мстиві люди вбачають натяки навіть там, де їх немає, а тут натяк був аж надто прозорий. Козурін вужем закрутився від слів Гаврила Панасовича, дай йому силу і волю, він би скрутив цього майора в баранячий ріг, але обставини не сприяли проявам такої революційної рішучості, доводилося відкладати на потім, тим часом лейтенантик спробував угризнути мене:

— Капітане Сміян, це все через вас! Ви втратили пильність! Хто рекомендував мені Коляду? Хто привіз його сюди від американців?

— Не нуди світом, Козурін, — спокійно відповів я. — Ніхто Коляди тобі не рекомендував і ніхто не привозив. Він сам до тебе приклеївся і сам зачарував тебе. Потрібні уточнення, чим зачарував?

Козурін не здавався. Звинуватити хоч і весь світ — тільки самому зостатися чистим і вмити руки, як Пілат.

— Як він міг вивезти всі наші запаси кави, всі продукти? Де були вартові? Куди всі дивилися? Це зрада! Це… Так ганебно проспати ворога! Втратити пильність! Забули слова товариша Сталіна про те, що фортеці найлегше беруться зсередини!

Голова порожня аж гуде, а воно ще цитує Сталіна. Я міг би за присягнутися, що Козурін не подолав навіть «Короткого курсу», спіткнувшись на четвертій главі. Тулити діалектику до тричі зневажуваного Коляди і закон заперечення заперечень до десятка мішків трофейної кави? Ну, теоретик!

— Можу пояснити, — сказав я, не приховуючи зневаги, — Коля да повивозив усе тими самими машинами, в яких текстильна фабрикантка привозила тобі своє ганчір’я. Ти не радянський офіцер, Козурін, ти звичайний собі ганчірник! З якої матерії пошито твій мундир? З англійської? Виникає запитання: чому лейтенант Козурін знехтував вітчизняним матеріалом і вирядився в колонізаторську вовну? Народ жде пояснень.

Козурін нарешті збагнув, що марно згаяв час, шукаючи винних там, де їх не знайдеш, взяв наш парадний «вандерер» з Анатолієм Геворкяном і помчав до Хемера.

Гаврило Панасович втомлено усміхнувся услід нашому живчику:

— Невтішне наше горе і безмежна скорбота наша. Втратити такого годувальника і постачальника — як це пережити?

— А що, Гавриле Панасовичу, — підкинув я йому провокаційне запитаннячко, не знати й чому, — чи не думав Коляда, втікаючи, так само, як ото ви, коли перелічували мені всі ймовірні покарання, які ждуть тих, хто повернеться на батьківщину? Надто, що він чоловік поінформований, терся біля начальства, до Хемера й Ізерлону вискакував мало не щотижня, може, справді щось там прочув краєм вуха — і ноги на плечі!

— Я йому в душу не зазирав, — не приховуючи зневаги, відповів Михно, — та чи й була взагалі душа в цього лакизи?

— Чорт з ним, з Колядою! Давайте говорити інакше. Після того, що я почув од вас, Гавриле Панасовичу, сьогодні вночі, я все ж хотів би спитати прямо: не було у вас думки вчинити так, як оце Коляда? Ну, не точно так, не по-злодійськи й по-шкурницьки, пограбувавши своїх товаришів, а просто взяти і зникнути, сховатися десь у Європі чи й далі для власного збереження або для власного спокою? Як то кажуть: риба шукає, де глибше, а людина — де лучче.

— Ех, Сміяне, Сміяне, — зітхнув Михно, — молодий ти ще та зелений, хоч і постарів на війні і побите твоє тіло, як решето, але душа не зачеплена і чиста в своєму довірливому незнанні. Питаєш: чому не втікаю, чому жду повернення туди, де, може, доведеться підставити голову під удар? Втікають авантюристи, люди з пірцями на ногах, як у грецького бога пройдисвітів і ошуканців Меркурія, не люди, а перекоти-поле, без роду, без племені, без імені, з самою лиш невтоленою тугою в грудях і вічною розпукою в очах. Я ж селянин віковічний, народився на землі, зрісся з нею, вріс в неї, земля стоїть переді мною, мов моя неминуча темна доля. Не можу я втікати від своєї землі. Відчуваю її запах і тепло, смак землі і вітрів над нею на устах