Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

вас майже два тижні тому. Я мушу визнати, що спочатку мав сумніви, чи можна цілком покластися на вас, а тепер твердо певен, що можна.

— Авжеж, можна, — палко промовила дівчина.

— Повторюю, я твердо певен цього. Аби довести, що я схильний довіряти вам, не стану приховувати від вас, що ми маємо намір настрахати цього Монкса, щоб випитати в нього таємницю, яку він знає. Але якщо… якщо нам не вдасться його спіймати, — провадив джентльмен, — або як і спіймаємо, та не зуміємо вплинути на нього тими засобами, на які розраховуємо, тоді вам доведеться виказати єврея.

— Фейгіна! — скрикнула, відсахнувшись, дівчина.

— Так, ви самі повинні будете його виказати, — мовив джентльмен.

— Я не зроблю цього! Нізащо в світі! — вигукнула дівчина. — Дарма що він сущий диявол і для мене був ще гірший за диявола. Я ніколи цього не зроблю.

— Не зробите? — перепитав джентльмен, який, здавалося, саме на таку відповідь і сподівався.

— Ніколи! — повторила дівчина.

— Але скажіть чому.

— Одна з причин, — рішуче почала дівчина, — одна з причин відома леді, і тут вона мене підтримає, я певна, бо вона дала мені слово; є й інша причина: хоч яке ганебне його життя, моє життя не краще; нас багато таких, що йшли одним шляхом, і я не зраджу тих, хто міг би — будь-хто з них — зрадити мене, але не зробив цього, хоч які вони лихі люди.

— В такому разі, — швидко промовив джентльмен, так ніби це й була мета, якої він прагнув досягти, — віддайте в мої руки Монкса і полиште його на мене.

— А що, як він викаже інших?

— Обіцяю вам, що, коли ми вирвемо у нього правдиве зізнання, на цьому діло і скінчиться. В історії короткого життя Олівера можуть виявитися обставини, які не варто буде розголошувати, а тому, докопавшись до правди, ми далі не підемо.

— А як не докопаєтесь? — спитала Ненсі.

— Тоді, — провадив джентльмен, — ми не віддамо цього Фейгіна правосуддю без вашої згоди. Гадаю, в такому випадку я зможу навести докази, що змусять вас змінити своє рішення.

— І леді теж ручиться, що так воно й буде? — запитала дівчина.

— Ручуся, — відповіла Роза. — Даю вам слово честі.

— І Монкс ніколи не знатиме, як ви про все це довідалися? — спитала Ненсі, трохи помовчавши.

— Ні, не знатиме, — запевнив її джентльмен. — Ми так усе залагодимо, що він ніколи не здогадається.

— Весь свій вік я брехала і жила серед брехунів, — помовчавши, сказала дівчина, — але вашому слову вірю.

Після того як обоє запевнили, що на них можна цілком покластися, Ненсі тихим голосом, — шпигунові важко було розібрати деякі слова, — повідомила їм назву трактиру, звідки того вечора за нею почали стежити, і розповіла, де він міститься. Судячи з того, що вона час від часу замовкала, могло здатися, ніби джентльмен похапки записує потрібні йому відомості. Докладно описавши всі прикмети того кварталу і найвигідніше місце, з якого можна спостерігати трактир, не привертаючи до себе уваги, а також повідомивши, коли саме Монкс найчастіше буває там, Ненсі на мить замислилась, немовби намагаючись чіткіше пригадати його зовнішність та манери.

— Він високий, міцної будови, — сказала дівчина, — але худорлявий, ходить, неначе скрадаючись, і безперестанно озирається через плече то в один бік, то в другий. І запам'ятайте — очі в нього глибоко посаджені, глибше, ніж у будь-кого іншого, тож досить, мабуть, і цієї прикмети, щоб упізнати його. Волосся та очі чорні, обличчя смагляве, змарніле й виснажене, хоча йому не більше як двадцять шість — двадцять вісім років; губи бліді й покусані, бо на нього часом находить таке, що він інколи навіть руки кусає собі до крові… чого це ви здригнулися? — спитала дівчина, затнувшись.

Джентльмен поквапливо відповів, що це їй здалося, й попросив говорити далі.

— Частину з того, що я вам розповіла, — сказала дівчина, — я почула од відвідувачів трактиру, про який вам казала, бо сама бачила його тільки двічі, і обидва рази він був закутаний у широкий плащ. Здається, це й усе, що я можу вам розповісти. А втім, стривайте, — додала вона. — На шиї в нього, коли він повертає голову, ви побачите під краваткою…

— Широкий червоний шрам, наче від опіку? — вигукнув джентльмен.

— Як?! Виходить, ви його знаєте? — спитала дівчина.

Юна леді аж скрикнула від подиву, якийсь час усі троє стояли мовчки, і шпигун виразно чув, як вони дихають.

— Здається, знаю, — порушивши мовчанку, сказав джентльмен. — Принаймні, наскільки можна судити з вашого опису. А там побачимо. На світі є чимало людей, навдивовижу схожих один на одного. То, може, це й не він.

Отак говорячи з удаваною байдужістю, він ступив два чи три кроки до закутка, де зачаївся шпигун, про що той здогадався, досить чітко почувши бурмотіння старого джентльмена: «Це напевне він!»

— Ви, дівчино, зробили нам велику послугу, — сказав він, повернувшись, судячи з голосу, на те місце, де стояв раніше, — і я хотів би чимось вам віддячити. Скажіть, що я можу для вас зробити?

— Нічого, — відповіла Ненсі.

— Не відмовляйтесь, — промовив джентльмен таким лагідним тоном, що міг би розчулити і більш жорстоке та черстве серце. — Подумайте добре і скажіть мені.

— Нічого, сер, — повторила дівчина і заплакала. — Мені нічим не можна допомогти. Повірте, для мене вже надії немає.

— Ви самі позбавляєте себе надії, — сказав джентльмен. — Ваше минуле безвідрадне, ви змарнували свої молоді сили й ті неоціненні скарби, якими господь наділяє нас лише один раз і ніколи не обдаровує знову, але в майбутньому для вас ще є надія. Я не хочу сказати, що в нашій волі повернути вам душевний спокій, бо він приходить, коли його шукають. Але тихий, безпечний притулок в Англії або ж — якщо ви боїтеся тут лишатись — десь за кордоном ми не тільки можемо, а й усім серцем прагнемо вам дати. Ще не займеться новий день, ще й річка не прокинеться від першого подиху ранку, а ви вже будете далеко від своїх колишніх спільників і зникнете для них безслідно, мов западетесь крізь землю. Ходімо! Я не хотів би, щоб ви повернулись туди і перемовились бодай одним словом з вашими товаришами, чи кинули погляд на знайомі кубла, або ж вдихнули того повітря, що несе для вас отруту і смерть. Облиште все, поки не пізно, скористайтеся зі слушної нагоди!

— Тепер вона погодиться! — вигукнула юна леді. — Я бачу, вона вагається.

— Боюся, це не так, моя люба, — сказав джентльмен.

— Авжеж, сер, я не погоджуся, — мовила дівчина після внутрішньої боротьби. — Я