Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

День Осяяння. Раз у рік, на Різдво Пресвятої Богородиці, із чистого-пречистого неба, рівно ополудні — і тільки над горою Любицею — починав іти дощ. Він був світло-блискучим, як краплини живого срібла. І той, хто встигав наповнити чистонебним дощем пригоршні й омити ним очі, починав ясно бачити вночі, причому — набагато краще, аніж удень. Але право омивання очей мала тільки княжа родина і її воїни. Отож князь Драгобрат І славився на весь слов’янський світ зіркими лучниками-стрільцями. Їх у Карпатах називали нічними беркутами. Кожен із таких воїнів міг спокійно у найгустішій темряві поцілити птахові у око.

Коли війська короля угрів Арпада увірвалися у Притисянську і Дунайську рівнини і зупинилися під теперішнім Ужгородом, готуючись до його штурму, князь Лаборець звернувся за поміччю до Іоанна Драгобрата. За стратегічним задумом, перед початком битви, — а точніше із ночі на 20 червня 896 року, — князь Іоанн мав непомітно зі своїм загоном лучників підійти у темряві до ординського табору. Далі розташуватися на одному із пагорбів навпроти шатра Арпада. І тут завмерти! Тим часом один із загонів князя Лаборця мав серед ночі увірватися у ворожий стан, наробити переполоху і дуже швидко утекти. На гамір і крики із своїх шатрів повибігали б Арпад і його воєначальники. І в цю ж мить мали продемонструвати своє вміння нічні беркути князя Іоанна Драгобрата: у цілковитій темряві їм, ясновидящим, належало своїми стрілами знищити всю ординську знать, в тім числі і короля Арпада. Обезголовлене військо угрів, за задумом князя Лаборця, уже до ранку мало у паніці тікати від стін Уж-града.

Спочатку все йшло, як і задумовувалось. Після заходу сонця, під покровом перших сутінків, загін зіркооких лучників на чолі із князем покинув маєток Драгобратів. Проте посеред дороги, минаючи замок княжни Міловиці, під серцем Іоанна щось обірвалось і всього охопила страшна туга. Міловиця була його коханкою. Він глянув звіддалека на освітлені вікна замку, і прийшло гірке усвідомлення, а з ним і панічний страх — князь Іоанн більше ніколи не побачить цих вогнів і не впаде у пристрасні обійми коханки. Хоча б ще на мить!.. На долю секунди! Якесь безумство надійшло на Іоанна! Він зненацька дав наказ війську зупинитись і дочекатись його. Тільки на хвилинку! Аби глянути! Востаннє обійняти і попрощатись!

Різко повернув коня і погнав у хмільному дурмані до маєтку Міловиці, прозваної у народі за вогненно-руде волосся Златою Дівою.

— Я тільки на мить… Єдину і останню мить! — шепотів князь, поринаючи у вир пристрастей, у божевільне шаленство золотого волосся коханки.

А Злата Діва пристрасно обнімала Іоанна і весь час просила:

— Ще хвилинку… Ще хвилинку! — і підливала князеві у кубок завороженого вина, доки той не затих.

Злата Діва давно таїла злобу на князя Лаборця за насильницьки захоплені ним землі в її Ужанській долині. Вона ревно жадала його смерті, і цей час настав.

Іоанн прокинувся від перших променів сонця, якусь мить витрушував із голови винний дурман, а далі схопився, заревів і кинувся до свого війська — воно терпляче і вірно, як і наказав князь, дочікувалось його біля ріки Уж…

Коли Драгобрат і лучники домчали до Уж-града, все було скінчено: сотні воїнів Лаборця лежали порубаними під стінами і на валах замку. А сам князь із нечисленною дружиною спробував утекти. Але вогнеокі воїни Арпада на прудких конях нагнали Лаборця біля ріки Свіржави і вбили.

З тих пір древня річка Свіржава, що тече у Східній Словаччині, йменується Лабіркою.

Спустошений, знищений повернувся князь Іоанн Драгобрат на гору Любицю. Біля воріт його чекала мати — княгиня Власта, відома у краї провидиця.

— Стій! — вийшла перед сином княгиня і схопила за вуздечку його коня.

— Мамо!

— Мовчи! — обірвала на слові сина. — Я все знаю! Ти зганьбив честь роду! Ти накликав на нього прокляття!

— Мамо… це все любов… Мене підвела любов…

— Раз тебе підвела любов, то вона водитиме тебе по сьому світу тисячу років, — суворо мовила княгиня. — Там, під Уж-градом, через твоє безглуздя полягла тисяча воїнів… І тепер будеш кожного з них відмолювати по цілому року… І так буде тисячу років. І тільки тоді спокутуєш тяжкий гріх, коли перейдеш босоніж через ріку, не замочивши у ній ноги!.. Ось тоді, коли ти очистишся од гріхів так, що й вода тебе триматиме, ось тоді тебе і приймуть на небеса!

І вперше в житті князь покірно опустив голову і лише спитав тихо:

— А де та ріка, яку я маю перейти, не торкнувшись води ногами?!

— Тобі буде дано в путі знамення, — мовила не по-материнськи суворим голосом мати-княгиня. — І там, де воно з’явиться, ти посадиш оце дерево, — простягнула саджанець. — Воно так само грішне і молитиметься з тобою…

Наступного дня князь, навантаживши сякі-такі пожитки на візок, упрягся в нього із дружиною і двома дітьми і покинув родинне гніздо. Щойно вийшли за ворота, як почувся тривожний гул: Любиця, в’єдно із княжими хоромами, стала вростати у землю. А вже за кілька хвилин на місці гори, де щороку творилися дивовижі, наче зелені морські хвилі, зімкнулася двома габами земля, і утворилася рівнина, схожа на простягнуту за милостинею долоню.

Обернувся князь, тяжко застогнав, але змовчав і рушив, упряжений у візок.

Наступного дня Іоанн минав маєток Златої Діви. Як не пересилював себе, але не зміг — і зупинився. Зболеними очима глянув на замок коханки… Саме