Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

той привид, з’явиться весь Едуард. Вервечку усіх цих óбразів розірвало смертю двох розстріляних у спину солдатів. Атака 113-ї висоти, удар в плече лейтенанта Праделя, вирва від снаряда, хвиля землі, яка от-от його накриє...

Альберт застогнав.

У дверях з’явилася перелякана Луїза. Він струснув з себе воду, відкрив кран, збризнув обличчя, знову напов­нив склянку і, не дивлячись на маску Едуарда, повернувся до кімнати й одним махом перевернув склянку в горло товариша. Той підвівся на лікті, почав кашляти як скажений (як колись Альберт, коли, кашляючи, повертався до життя).

Альберт нагнув його плечі на випадок, якщо той знову захоче блювати, але ні, він ще довго викашлювався. Едуард прийшов до тями, по очах і по розслабленому тілу, що знову впало в безпам’ятність, було видно, який він виснажений. Альберт прислухався до його дихання, воно здалося йому нормальним. Не соромлячись присутності Луїзи, він роздягнув товариша і поклав його під простирадло. Ліжко було таке широке, що йому вистачило місця сісти з одного боку, а Луїзі — з іншого.

Вони так і залишилися сидіти, як підпірки. Кожен тримав його руку зі свого боку, а він засинав з тривожним гортанним звуком.

Звідти, де вони сиділи, Луїзі та Альбертові було видно на великому круглому столі посеред кімнати довгий тонкий шприц, розрізаний навпіл лимон, на папірці рештки землисто-коричневого порошку (трутовик, схожий на зігнуту кому) і паклю.

Біля ніжки стола валявся гумовий джгут.

Вони сиділи мовчки, поглинуті своїми думками. Альберт не дуже розумівся на цьому, але це було дуже схоже на те, що йому колись пропонували замість морфіну. Героїн був наступним етапом. Щоб його дістати, Едуардові навіть не знадобився посередник...

Прикметно, що Альберт подумав раптом: «А я тоді навіщо?» Так, ніби він жалкував, що, крім усього, він цієї справи не вирішив.

Відколи Едуард колеться героїном? Альберт відчував себе неуважним батьком, який нічого поганого не помічав за сином і раптом постав перед доконаним фактом, але вже запізно.

За три дні до від’їзду.

А що би це мало змінити: три дні опісля, чи до того?

— Ви поїдете?

Маленька голівонька Луїзи думала про те саме. Вона запитала задумливим і відстороненим голосом.

Альберт відповів мовчанням. Це означало «так».

— Коли? — спитала вона, не дивлячись на нього.

Альберт не відповів. І це означало «скоро».

Тоді Луїза повернулася до Едуарда і зробила те, що і в той перший раз: провела пальчиком по краях відкритої рани, з якої виглядала зім’ята червона плоть, покрита слизом... Потім встала, одягла пальто, повернулася до ліжка (тепер збоку Альберта), нахилилася до нього і довгим поцілунком у щоку попрощалася з ним.

— Прийдеш попрощатися зі мною?

Альберт кивнув: «так, звичайно».

Насправді це означало «ні».

Вона знову поцілувала його і покинула кімнату.

Після її відходу у повітрі ніби утворилася яма, як ото відчуваєш у літаку...

38

Це було так дивовижно, що панна Реймонд була вражена. Правду кажучи, відтоді як вона працює в голови адміністрації району, вона ще такого не бачила. Вона вже тричі перетнула кімнату, а він її не зайняв... Тоді тричі обійшла його письмовий стіл, а він не потягся рукою з піднятим пальцем під її спідницю...

Вже кілька днів Лябурден був не в собі — зі скляним поглядом, опущеними кутиками рота. Навіть якби панна Реймонд виконала танець живота, він би цього й не помітив. Він був блідий, важко пересувався, як людина, що чекала на серцевий напад з хвилини на хвилину. «От і добре, — подумала вона. — Здихай, стерво!»

Раптова недуга патрона стала першим полегшенням, яке вона відчула з моменту влаштування на роботу. Благодать...

Лябурден підвівся, повільно натягнув піджак, узяв капелюха і мовчки вийшов з бюро. Край його сорочки виглядав з-за штанів (те, що будь-якого чоловіка перетворювало на нечупару). Важка хода робила його схожим на приреченого, який ішов на ешафот.

У резиденції Перікурів йому сказали, що пана немає.

— Я зачекаю... — сказав він.

Потім він штовхнув двері у вітальню, завалився у найперше крісло з порожнім поглядом (саме в такій позі пан Перікур і знайшов його через три години).

— Що ви тут робите? — спитав він.

Прихід пана Перікура змусив його знітитись.

— О, президенте... президенте, — бурмотів Лябурден, намагаючись підвестися.

Він був переконаний, що цим словом «президент» він усе пояснить.

Незважаючи на свою дратівливість, пан Перікур відчував до Лябурдена якийсь фермерський інтерес. «Нумо, пояснюйте!» — сказав він йому з такою терплячістю, з якою можна звертатися лише до корів та придурків.

Але сьогодні він був незворушним, заставивши Лябурдена подвоїти енергію, щоб витягти себе з крісла і пояснити. «Розумієте, президенте, ніщо на це не вказувало, і ви, і я в цьому були упевнені, як ніхто довкола, не могли собі уявити таке...» і т. д.

Співрозмовник дозволив йому вилити той потік безглуздих слів. Але це вже надміру. Лябурден між тим продов­жував свої нарікання:

— Той Жюль д’Епремон... Президенте... Уявіть собі, його не існує!

Він майже захоплювався цим фактом.

— Як то? Член Інституту мистецтв, який працює в Америках, як він може не існувати? А його ескізи, чудові малюнки, той величний шедевр — усе це мав би все ж таки хтось створити?

Розум Лябурдена потребував негайного перезапуску, бо інакше мозок міг скрутитися в кавалок, і це могло тривати бозна-скільки.

— Отже,