Читати книгу - "Вітри сподівань"

121
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 111 112 113 ... 168
Перейти на сторінку:
Дай у борг!

— Відходь, дідьків позичальник, я захищатиму! — зло відгукнувся Андрій, і Саник почалапав до стежини, задираючи ноги, немов лелека.

Литовці, побачивши відступ козаків, почали лізти вперед, немов болотні жаби, деякі з них попадали в трясовину і волали про порятунок, та нікому було їх рятувати. В козаків теж було не краще: Андрій бачив, що на його поклик з болота виходить половина їхнього загону. «Боже, захисти нас від сатанинської сили, ізбави рабів твоїх від наглої смерті, спаси молитвеників твоїх, ради імені Твого…» — шептав Андрій благальну молитву до свого Творця.

І неначе під впливом чудотворної сили почали з’являтися душі християнські із замурзаними багном одяганками та невпізнанними пиками.

— Хутчіше збираймося, відходьмо разом, до мене всі! — кричав Андрій, а Крупеня раз по раз ляскав своїм пістолем, відбиваючись від литовців, що насідали.

Побачивши, що з болота вийшло більше половини козаків, Андрій промовив слова вдячності:

— Дякую тобі, Христе Боже наш, за твою милість! Відслужу я тобі за твоє дарування життя рабам твоїм!

Та з боку протоптаної стежки по них почали палити, і за стріляниною Андрій почув, що це не козацькі пістолі.

— Братчики, слухайте мене! На стежині нашій вже литовці засіли, зберемося зараз і купою зметемо їх, а до табору ви дорогу знаєте! — напутив гурт очманілих від скрути козаків Андрій.

Козаки гуртом кинулись до стежини, і литовці, що засідали поряд, не витримали й подалися назад. Дехто з ворогів упав, забитий кулею, а дехто також, задираючи ноги, кинувся назад — до Дніпра.

— Ми з Крупенею позаду, попереду — Буткевич. Виводь нас до своїх! — прокричав Андрій, і рештки загону побігли за Маркіяном, а Андрій з Крупенею неспішно рушили вслід своїм козакам.

Хутко наздогнали сотню, що відходила до табору, й Андрій заходився розшукувати сотенного, вигукуючи:

— Сотнику! Відгукніться, агей!

Так у сум’ятті він поспішав за рештою сотні, та ось передали по ланцюгу, що Гусак попереду і чує його. Вийшли на суху місцину лісу, і сотня швидко зібралася в один гурт. Макар Пилипенко стояв, покрикуючи до хлопців:

— Скоріше, діти, скоріше! — а коли всі обступили його, запросив помахом руки присісти на траву.

Всі поглядали на його страдницьке обличчя з посивілою бородою, заляпаною, як і в усіх, баговинням, чекаючи слова:

— Братчики! Ми всі козаки, і нас не залякати, разом з вами ми тут, щоб ворог не топтав землю нашу! — почав говорити Макар. — Та сотенний наш Петро Гусак подався до полковника, що він мовить — ми вже дізналися від залишків козаків з цілого війська Подобайла! — гнітюче продовжив Макар і вказав на трьох незнайомих, які незграбно сиділи побіля нього, опустивши закривавлені лиця.

Поміж козаками пройшовся гомін розпачу, а всіх вразила звістка про загибель цілого війська чернігівського зверхника Подобайла, і всі враз примовкли, оплакуючи подумки смерть тисяч козацьких душ.

До свого гурту уже летів Петро Гусак, який також не встиг обмитися після невдалих походеньок болотом.

— Братчики мої! Це правда, що прокляті литовці поклали військо, яке йшло нам на поміч, полягли, не щадячи живота свого, ідучи нам назустріч! — почав говорити Гусак. — Знову біда, знову поразка… Будемо оплакувати побратимів своїх, коли волю здобудемо, та хтозна, де наша воля — в сьогоднішньому бою, а чи в завтрашньому?! — швидко закінчив промову Петро.

Тепер підняв руку Пилипенко та продовжив:

— Підходьте до возів, поповнюйте стрілецькі запаси, будемо життя своє боронити!

Козаки почвалали за Макаром, а той повідривав пологи на возах і крикнув їздовим:

— Хай беруть, скільки дотягнуть. Роздавайте, хлопці… В торби кладіть харчі… Пістолі забирайте, пусті палуби лишайте… Згодяться кулі, бери, Санику, бери! — дбайливо верховодив Макар, роздаючи зброю, немов забавки для своїх дітей.

Від Дніпра почулися постріли, і Гусак закричав щосили:

— Біжіть зупиняйте! Я — за вами, не жалійте вогню!

Андрій почав збирати рештки своєї десятки і, побачивши Крупеню, обізвався до нього:

— Будемо сьогодні знову разом стояти, спробуємо вижити! Тримаймося купи!

На козаків налинула якась безтурботність, і вони з добрим гумором йшли на відголоски стрільби, немов на жнива, тримаючи зброю, хто через плече, а хто під пахвою. Наперед них вибігло з десяток теслярів із сокирами й пилками, а козаки реготали з них, примовляючи:

— Раніше треба було засіки ставити, надумали… От ледащо, проспали, біжіть, біжіть, вас литваки вже чекають!

Вогонь з боку литовців посилився, було чутно їхні постріли зі штуцерів, які відлунювали у лісі глухуватим стукотом.

— А ми зараз задамо їм перцю, ой задамо… В мене набоїв півторби, палитиму, аж ліс гудітиме! — задиркувато вголос розмріявся Саник Лавріненко.

— Та стули пельку, от у мене два пістолі і їхній штуцер, дідька лисого вони пройдуть! Ох, задам я їм перцю! — перебивав його Явтух Недоколиханий.

Так поспішали вони, нахваляючись, на ворогів, та що гучніше лунали постріли, то тихіше чулися слова в бік тих

1 ... 111 112 113 ... 168
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вітри сподівань», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вітри сподівань"