Читати книгу - "Хлопчик і тінь"

Майко поколотив її — там, усередині, заторохтіли мідяки.

Всі голованчики називали її чорною пантерою.

Цю пантеру батьки подарували Майкові давно, ще до першого класу, і не раз казали на сімейних радах: ось назбираємо грошенят, якусь півсотню, і купиш собі, сину, щось дороге та пам’ятне, фотоапарат, а може, й магнітофон.

I ось настав час пантери.

Майко ще раз потрусив над вухом, і лице його таємниче витяглося і спалахнуло. Так, видно, прислухався до золотого дзвону великий Шліман, коли на розвалинах Трої відкопував амфори з древніми скарбами.

Глянув Майко по двору: де відкривати пантеру? І чомусь тихо мовив Стасеві:

— Пішли! — він кивнув на вулицю.

Йому здалося, що розбивати амфору, відкривати великий скарб належить десь у відлюдному містечку, з якимись таємничими заклинаннями.

Майко, а за ним Стась, а за Стасем усі голованчики (бо від них тепер нізащо в світі не відчепишся) церемоніальним кроком вийшли на вулицю.

На виду всіх людей Дубечні пливла в руках Майка чорна пантера, пливла в останній свій путь. Хмари в небі і врочиста процесія на землі печально супроводжували її.

Обійшли сад і город, повернули в глухе місце за ровом. Тут була витоптана в бур’янах невелика галявина, де збиралися на свої ігриська малі голованчики. Посеред галявинки золотим кружалом відсявав затверділий на сонці пень дикої яблуні, яку недавно спиляли.

До того пня і повернув Майко.

— В кого є картуз, давайте сюди, — попросив він.

На якусь хвилину Майко завагався, попросив очима: ану відійдіть, не підсовуйтесь близько! Підняв над собою африканського звіра, і ніби жаль йому ось так, ні з того ні з сього хруснути об пень живою, цілою пантерою, вбити, приректи її на смерть.

— Давай, ну, давай! — підганяли менші голованчики і вже підсовували хто картузик, хто панамку.

Майко з прижмуреними очима (так, мабуть, Разін кидав за борт персидську князівну) ударив посудиною об пень.

Хруснула пантера, розкололася на дрібні черепочки. І крізь черепочки, крізь Майкові пальці посипалися на землю мідяки й срібні кружальця. Одразу десяток прудких замурзаних рученят забігало по землі, зашастало, згрібаючи все те добро в картузи, в панамки. Сопіння, штовханина, ображене: «Не лізь! А ти куди?»

Майко розштовхав малечу і згріб увесь скарб докупи.

Сиділи і вголос лічили, перекладаючи з одного картуза в другий:

— П’ятнадцять! Десять копійок! Ще п’ять! Ще трієчка!

Малі теж заглядали в картуз, аж стукались від захоплення лобами; а в Майка обличчя потроху сіріло, холонуло, витягувалося від здивування. Він питав розгубленим поглядом: де ж та півсотня, якою вихвалявся батько? (Мовляв, і на довбанку хватить, і на здачу половина буде). Ніяка тут не півсотня, а висипалося з пантери рівно чотири карбованці і тринадцять копійок. Оце так! За стільки років зібрано на щастя Майкове!

Засопів Майко, ще раз переклав мідяки з картуза в картуз. Точно — чотири з хвостиком, як льоду!

Не вірячи собі, Майко зашастав рукою по траві і намацав горбкуватий великий черепок — з відбитим носом пантери.

— Що ж ти обдурила мене, га? — спитав він тропічного звіра. — Може, ти проковтнула добро або втаїла? Кажи!

Та що вона могла сказати Майкові? Признатися, що не вона винна, ні, а темний куток, де вона стояла. Як тільки скрутно ставало комусь із голованчиків, вони тихенько підкрадалися в той темний куток. Підкрадалися, зиркали назад, чи ніхто не підглядає, і ну швиденько колупати ножем у дірці та витягувати мідяки — мати на олію і дріжджі, батько — на цигарки, а ти, Майко? Хіба ти забув, як сам виколупував з пантери (і теж таємно!) на котушки, на ніпелі, на волосінь?

Зітхнув Майко і спитав Стася, з досадою глипаючи на облуплений ніс пантери:

— Що будемо робити, га? Чим доплатимо?

— Пішли, — сказав Стась. — Дамо Гаркавці що є. А там заробимо якось і віддамо.

Не грали оркестри, не летіли шапки вгору, коли вони брели невесело до коменданта. Стась і Майко попереду, а голованчики тісною купою за ними.

Гаркавка, видно, добре пообідав і сидів зараз на ганку, Думав і колупав дерев’яною шпичкою в зубах та пускав кільцями дим з цигарки. Дим вився вгору, до маленьких шпилів і башточок його червоного цегляного будиночка, що скидався на старовинний рицарський замок, а ще більше — на пожежну каланчу.

З картузом у руках Стась і Майко й зупинилися перед комендантом.

— Ось. Тут не хватає трохи. Ну, більше половини, — хрипко мовив Майко (а голованчики виглядали із-за його спини і блискалися прудкими оченятами; здавалося, якби тільки хто сердито кишнув на них, так одразу і пурхнули б вони з двору, нікого б їх не зловили!).

Та комендант крякнув, ліниво, з властивою йому солідністю зиркнув у картуз, і брови його випнулися гострим горищечком:

— Ого! Де це ви стільки мідяків доп'яли? Наче з циганської торби! Ну, давайте, якраз мені на здачу пасажирам буде.

Гаркавка запустив руку і взяв собі пригорщу мідяків.

— Хватить, а то нехай вам. Ось ключ, беріть і перетягуйте довбанку до свого городу. Та тільки ж дивіться мені! — знов строго погрозив пальцем.

Все це так несподівано звалилося на бідного Майка, що він стояв уже за Гаркавчиним двором і не вірив собі: приснилося йому, чи що! Думав, буде комендант або підштрикувати його, сміятися за ті мідяки, або вимагати доплати. А воно ось як обернулося: ключ у руки — і перетягуйте собі довбанку, вона ваша!

З вистрибом, з галасом помчали хлопці в берег, їх несло, мовби на Гаркавчиних крилах.