Читати книгу - "Сини Великої Ведмедиці"

На східному обрії зажеврілось небо. Валка зупинилася, і Гавандшіта на очах у всіх підніс вгору священну люльку, його слова губились у ранковій тиші. Це були ті самі слова, що їх чоловіки дакотів промовляли щоразу, коли сходило сонце: «…І ми дякуємо тобі, священний незнайомцю, що ти нас вів, і просимо тебе, щоб ти й надалі вів нас і послав нам їжу та мир.

Священна люлька опустилась донизу.

Чоловіки й жінки позлазили з коней на короткий перепочинок.

Коні, такі схудлі, що аж ребра світили, зараз же почали пастися. Шкіряні мішки з водою передавалися з руку руки; жінки й діти вкинули по шматочку м'яса у рот, і довго й повільно жували його. Запаси кінчались, і до вечора їм уже більше не доведеться їсти.

Валка розташувалась у долині, розтягнувшись, мов довжелезна Змія, що гріється на сонці. Згодом вона рушила далі. Праворуч від валки, вишикувавшись у ряд, їхали ступою воїни на чолі з вождем. Почався спуск з горбів у рівнину, і ніхто не знав, звідки й коли з'явиться ворожий кавалерійський загін і змусить дакотів вступити в бій.

З височини попереду пролунав сигнал розвідника, що шлях вільний. Тоді Токай-іхто обігнув останній горб, і враз перед очима мандрівників відкрилася широка рівнина.

Воїни примружили очі, бо невідривно дивилися вперед на сліпуче сонце. Якщо вороги прийдуть, то чекати їх треба зі сходу. Розвідники на чолі з Шефом де Лю пустилися бігти і скоро зникли у прерії.

Все далі й далі йшла валка тихим краєм. Токай-іхто прислухався і приглядався, але довкола не було нічого підозрілого.

Опівдні він помітив, як щось замиготіло в траві, прямуючи до валки. Це був Шеф де Лю. Гапеда одразу ж поскакав йому назустріч і підвів розвідникові свого рябого жеребця; делавар сів на нього й поїхав поруч з вождем.

— Червоний Лис уже розгадав хитрість Бобра, — стиха сказав розвідник. — Він подався з мілаганська до найближчого форту і, коли переконався, що нас і близько немає, збагнув, що Бобер, обдуривши Татокано, обкрутив і його кругом пальця. Він намагався умовити мілаганська зараз же повернути коней, але ті почали лаятись і відмовились далі блукати у прерії. Вони лишилися у своєму форті. А там знаходиться торговельна стоянка компанії по скупівлі хутра. Туди посходилось, як завжди у цю пору року, багато мисливців; вони прийшли здати зимове хутро або ж узяти пастки на літо. Червоний Лис розповів їм, що за голову Токай-іхто призначено нагороду і що було б добре його вбити, бо він, охоплений жадобою помсти, вештається в прерії і загрожуватиме мисливцям під час полювання влітку. Багато мисливців вирішило йти за Червоним Лисом, аби переловити нас і влаштувати полювання за твоїм скальпом, вождь. І деякі червоношкірі розвідники теж беруть у цьому участь. Червоний Лис вирушив з ними до горбів на південному заході. Там я й натрапив на них.

Делавар побачив шкіряний мішок з водою, який простягнув йому Гапеда, і напився. З самого ранку він біг, як кінь, та й зараз ще не одну годину доведеться йому гасати у прерії.

Проминув полудень. Незважаючи на весняну пору, було вже душно, і сонце гаряче припікало. Часке дрімав на коні, але Гапеду сон не брав, бо все щойно почуте дуже схвилювало його.

Коли почало схилятися на вечір, Ведмежі хлопці знову помітили Шунктокечу, що повернувся з другої розвідки і саме доповідав вождеві.

Токай-іхто наказав іти не зупиняючись усю ніч і увесь наступний день. Менших хлопчиків та дівчаток посадили в хутряні мішки, бо вони від утоми падали з коней. Але Ведмежі хлопці трималися стійко.

Другий день уже кінчався. Переслідувачі ще не наздогнали Ведмеже братство.

Грозова Хмара сиділа з широко розплющеними очима на мустангу і метляла ногами над жердинами, що навскоки спадали не землю з спини коня. В млосному від задухи повітрі війнуло прохолодою. До ушей мандрівників долинув шум, і передчуття великої небезпеки сповнило серце дівчинки. Шум той був грізний і могутній. Він линув од великої Мулистої води. Змучені спрагою собаки вже побігли вперед, але, зупинившись на віддалі, підібгали хвости і заскавчали. Їм теж зробилося страшно.

Перед блукаючим поглядом переселенців відкрився вид на глибоку й широку річкову долину, що тяглася з заходу на схід. Вже виразно виднілися контури її берегів. У тому місці, куди прямувала валка, долина повертала на південь, утворюючи звивину. Над цією рогоподібною звивиною підносилася вершина пагорба, що закінчувався на південному заході видовженою височиною. Гребінь цієї височини і вершина вже були зайняті висланим уперед легким загоном; з трави виднілися чорні чуприни Гірського Грома та його супровідників. Над землею розіп'ялося залите фіолетово-зеленкуватим світлом небо; перші зорі спалахували над розбурханою, сповненою ревом долиною, до якої валка підходила все ближче і ближче. А над далекими Скелястими горами чатували грозові хмари.

На південному відрозі звивини, біля підніжжя горба, вождь наказав зупинитись. Грозова Хмара разом з іншими пустила свого коня на край улоговини. Це затишне місце було надійним захистом від ворогів. Валка на якийсь час збилася докупи, поки перші вершниці не спрямували свої? коней трохи нижче схилом улоговини, де вони і розташувались півколом на пологому лузі. Дівчина спустилася слідом за ними. Опинившись під прикриттям схилу, всі позлазили з коней. І люди, і тварини були страшенно виснажені більш як сорокагодинною подорожжю. Жердини зняли з мустангів і зігнали їх у табун на східному боці улоговини. Грозова Хмара, звільнивши свого коня від поклажі, й собі повела його в табун, дбайливо спутала йому передні ноги і пустила напитись води та попастись. Потім вийняла з мішка неспокійне ведмежа і нагодувала його. Лише виконавши усі свої обов'язки і склавши жердини біля Бобрового майна, вона впала на траву. Дівчинка була смертельно втомлена і дивилась затуманеним поглядом на дно улоговини, цілком затоплене брудно-жовтою, мулистою водою. На півночі, в напрямі головної долини, улоговина утворювала широкий відкритий вихід, в який одна по одній котилися хвилі. Верби й берези жалібно простягали з води свої тоненькі гілки і хилилися під ударами хвиль, що накидались на них. Бульки піни, наче