Читати книгу - "Сини Великої Ведмедиці"

гидкі жаб'ячі очі, плавали на поверхні каламутної води. Гойдаючись, неслись уламки дерева і збивалися біля виступаючого схилу берега. До ніг людей, що розташувалися на схилі, прибило роздутий труп гірської вівці.

Грозова Хмара заплющила повіки. Але вуха її прислухалися до всього: і до бурхання води, що прибувала з великої долини, і до тихих голосів Уїнони та Сітопанакі. Відчувши на лобі свіжу вологу, вона схопилася. Блідий серп місяця вже давно сяяв жовтогарячим блиском ночі.

Навколо дитини все вже ожило, все рухалось. Грозова Хмара побачила Ведмежих хлопців. Це вони бризнули їй на обличчя водою. Хлопці із сміхом збігли зі схилу і стрибнули у крижану воду, розсуваючи пригнані до берега шматки дерева. В зубах хлопці тримали ножі. Вони пірнули і на якусь мить зникли під водою. Уїнона сунула в рот Грозовій Хмарі невеличкий шматочок м'яса, і та, переборюючи втому, почала повільно жувати.

Аж ось Ведмежі хлопці, пирхаючи і відсапуючись, виринули з води. Довгими вербовими гілками, зрізаними під водою, замахали вони до Молодих Собак, для яких тепер теж настала черга пірнути і дістати гілки. Жінки вже розстелили бізонячі шкури — матеріал, з якого вони робили човни. Індійці, що жили у лісах, будували легкі кану з кори, або човни з цілого стовбура дерева. Але це вимагало важкої праці. Степові племена не мали човнів, бо мілководні річки й потоки прерій легко було перейти вбрід. Токай-іхто і Шеф де Лю, знаючи звичаї багатьох червоношкірих, і Гавандшіта, що прожив дитячі роки у лісах біля річок, навчили жінок робити човни. Деякі племена сіу ще з давніх-давен будували човни з бізонячих шкур і вербових гілок; з гілок робили кістяк і обтягали його шкурами. Такі човни мали форму великого круглого казана з плоским дном, і приводилися в рух маленькими веслами. І в безлісній місцевості їх також можна було легко й швидко збудувати. Вождь наказав негайно ж братися до роботи.

Дівчинці теж хотілося взяти участь у будуванні човнів і допомогти Уїноні, але біля неї тепер була її Сітопанакі; дівчинка підійшла до Монгшонгші. Крадькома поглядала вона на сестру вождя і чекала, що та її покличе. Уїнона ласкаво усміхнулася до неї і продовжувала спокійно й швидко працювати разом з чорноногою дівчиною. Самолюбство Грозової Хмари було вражене тим, що човен сестер вождів буде готовий раніше від інших. Сітопанакі все робила добре, Незважаючи на скалічену руку. Отже, Грозова Хмара вже, мабуть, не потрібна в наметі Уїнони. Та й справді, адже Сітопанакі і старша за неї, і краща, і до того ж вона — дочка славетного вождя. Грозова Хмара навіть не уявляла собі, який в неї був стомлений і який сердитий від дитячих ревнощів вигляд.

— Іди сюди, лягай спати, — покликала її Монгшонгша. — Коли треба буде їхати, я розбуджу тебе.

Грозова Хмара заперечливо похитала головою. Але нона нічого не встигла додати, бо, напівобернувшись, побачила вождя, Що саме спускався з височини. Освітлений місячним промінням, він здавався ще вищим і якимсь ніби чужим.

Токай-іхто підійшов до човна, зробленого Уїноною та Сітопанакі, і, взявши У руки, випробував його міцність. Лише зараз до свідомості Грозової Хмари дійшло, що поряд з вождем стоять Четансапа і розвідник Чорна Скеля. Токай-іхто випростався, і дівчина почула, як він сказав:

— Добрий човен. Зараз я випробую його з твоїми синами.

— Гаразд, — відповів Четансапа.

Грозова Хмара озирнулась, шукаючи очима Ведмежих хлопців. Але їх ніде не видно було. Раптом їхні голови виринули з темної каламутної затоки. З помітним напруженням просувалися вони вплав між прибитими до берега уламками дерев. Коли хлопці вийшли на схил, з їхніх чуприн стікала вода, а самі вони посиніли від холоду і трусилися, мов мокрі собаки. Жоден з них і словом не прохопився, що вони наважились запливти надто далеко і їх мало не потягло в головну долину. Хлопці все ще чхали, кашляли і спльовували воду. Віддаючи вербові гілки, не одразу помітили, що вождь дивиться на них.

— Мерщій! — гукнула до них Грозова Хмара. — Зараз ті поїдете з вождем через річку.

Хлопці здригнулися від несподіванки і підвели очі на вождя.

Токай-іхто всміхнувся.

— Так, — сказав він, бо, здається, почув слова дівчинки, хоч вони були звернені не до нього, — і ведмежа теж візьміть з собою. В долині прерії з'явилося багато ворожих вершників. Наші очі бачили їх з височини. Ми опинились між двома великими небезпеками — між бурхливою водою та Червоним Лисом — і з ними обома мусимо боротись. Гавандшіта порадив нам перевезти через річку маля Великої Ведмедиці і вас обох, щоб Ведмеже братство продовжувало свій рід, якщо навіть усі ми загинемо. Хуг. Ви знаєте, як ми повинні почати наше нове життя на тому боці. — Вождь знову звернувся до Четансапи і Чорної Скелі. — Ти порядкуватимеш там, — сказав він Чорному Соколу і показав поглядом на височину. — Ігасапа — Чорна Скеля — піде зі мною, він добре плаває. Якщо вдасться, то я повернусь назад.

Четансапа знову підійшов до синів і на якусь мить поклав їм руки на плечі. Невідомо, чи довгою буде ця розлука та й чи взагалі доведеться побачитись. Потому воїн, не озираючись, побіг на гору.

Гапеда і Часке підскочили до свого бурого чотириногого годованця, що, розлючений довгою подорожжю, лежав у траві, й схопили його. Опираючись, ведмежа урчало та борсалось, і своїми жовтими пазурами дряпонуло Часке по обличчю, аж кров побігла. Токай-іхто забрав у хлопців цю незручну і непокірливу ношу. Ведмежа, здавалося, хороше почувало себе у свого великого друга; воно міцно вчепилось за його плечі й лизало вождеві шию.

Токай-іхто вирушив у дорогу. Під прикриттям схилу він спустився західним берегом затоки у долину річки. Його супроводив молодий воїн Чорна Скеля; коло ніг вождя терся Огітіка. Ведмежі хлопці удвох підняли легкий човен, споруджений Уїноною та Сітопанакі, взяли по двоє коротких весел, повісили собі на плечі лук та сагайдак із — стрілами, а у піхви на шкіряному ремені позастромлялн ножі й побігли слідом за вождем.

Грозова Хмара стояла в нерішучості біля Монгшонгші.