Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

сам на сам не сидіти: весь час коло неї челядь крутилась, а покоївка Леонелла ходила за панею невідступно. Камілла дуже її любила, бо дівчина змалку росла з нею вкупі в отецькому домі, от вона і взяла її з собою, як за Ансельма віддалася.

Протягом перших трьох днів Лотаріо й словом не озивався до Камілли, хоч і мав часом нагоду, коли приберуть, було, зі столу і челядь розійдеться, щоб і собі пообідати нашвидку (так веліла їм господиня). А Леонеллі наказано було раніше обідати і потім од пані не одходити, та дівчині не те в голові було, мала вона деякі власні справи й справки і теж на них часу потребувала, то й не завжди робила, як пані загадувала, і лишала її іноді на самоті з гостем, наче їй так і наказано було. Та вигляд у Камілли був такий скромний, вираз обличчя такий строгий, вся поведінка така гідна, що язик Лотарієві мимохіть прилипав до гортані. Та оці ж самі Каміллині добрі прикмети, що занімили Лотарієві уста, вийшли обом їм на велику шкоду. Уста ж то німували, а думки не мовчали, споглядаючи любо всю тую вроду пишну та величну, перебираючи одну по одній всі ті високі достойності душевні, що і в статуї мармуровій кохання пробудили б, не то в живому серці. Замість розмовляти з Каміллою Лотаріо дивився весь час на неї і думав, яка то вона люба та мила, і думки ції почали вже й щиру його приязнь до Ансельма хитати; не раз і не два поривався він збігти геть із міста, зникнути другові з очей і Камілли довіку більше не бачити,— та вже мов прикипів до вродливиці, видно мусив дивитися на неї. Довго з собою отак боровся-перемагався, гнав із серця ту солодку спокусу, ту розкішну принаду, казав собі, що то божевілля, називав себе поганим другом, бо навіть недобрим християнином. Розкидав думкою туди й сюди, порівнював себе з Ансельмом, і все ніби на те виходило, що більше тут винна не власна його нетвердість у дружбі, а товаришів дурний розум та надмірна самовпевненість. Якби знав, що й перед Богом так може виправдатись, як перед людьми, не боявся б за свій гріх ніякої кари.

Так-то врода Каміллина і цнота її геть підірвала в Лотарія щиро-дружню вірність (немало ж до того й попуск спричинився, що попустив необачний Ансельмо). Якщо перші три дні юнак іще гамував у собі жадання, то на четвертий уже пустився берега і освідчився Каміллі так пристрасно й бурхливо, що вона підвелася з місця, вражена й збентежена, і пішла до свого покою, не зронивши ні слова на відповідь. Та ця її стриманість не знеохотила Лотарія, бо надія, відомо, родиться разом із коханням: Камілла стала йому після того ще миліша. Вона ж, не сподівавшися зроду од нього таких речей, не знала, що почати; або позбавити його іншої нагоди для таких негожих, на її думку, розмов, вирішила того ж вечора написати мужеві цидулку і переслати гінцем, а в тій цидулці стояло ось що: [216]

РОЗДІЛ XXXIV,

де продовжується повість про безрозсудно-цікавого

"Горе, кажуть, військові без старшини, а замкові без каштеляна,— а я скажу: ще гірше молодій жоні дома без мужа, як немає на те слушної причини. Так мені без вас тут недобре, так до нестерпу важко, що як ви забаритеся ще довше, доведеться мені до отця-матері жити йти, хоч би мала ваш дім без нагляду лишити, бо той, кого ви наглядачем настановили, глядить, здається мені, не добра вашого, лише своєї втіхи. Знаючи вас за розумного чоловіка, не скажу більш нічого, та воно б і не годилось іще щось казати".

Одібравши таке послання, зрозумів Ансельмо, що Лотаріо приступив уже по-справжньому до своєї справи і що Камілла відповіла на те, як він і сподівався. Без міри врадуваний тією новиною, він переказав Каміллі тим самим посланцем, щоб вона ні в якому разі нікуди не переїздила, бо він незабаром сам дома буде. Така його відповідь здивувала Каміллу, і вона зовсім розгубилась. І дома їй залишатись ніби негоже, і до батьків їхати не велено: зостанеться — честь її знов у небезпеці буде, поїде — розгнівить мужа непослухом. Котре лихо менше, те, кажуть, і вибирай, а Камілла вибрала більше, тобто зосталась дома. Вона вирішила навіть не уникати Лотарія, щоб між челяддю поговору якого не вчинилось, і шкодувала вже, що послала мужеві ту цидулку: адже Ансельмо може подумати, що Лотаріо помітив у ній щось непевне, тим і порушив правила пристойності. Проте, впевняючись на чистоту свою і на свій добрий розум, здалась вона на Божу волю, вирішила тільки не відповідати Лотарієві на всі його непризвоїті речі, а мужеві не повідомляти більше нічого, щоб не завдавати зайвого клопоту і не вплутувати його в жадні звади. Того мало: вже стала думати-гадати, як би їй Лотарія виправдати, коли муж спитає, проти чого вона такого листа написала. Мавши в голові такі думки — може, й шляхетні, та не конче розумні й пожиточні, слухала вона другого дня, що говорив їй Лотаріо. Мова його була така палка й жагуча, що тверде серце їй почало м'якнути, а цнота мусила пильно стерегтися, аби очі не зрадили того ніжного зворушення, що заронили їй у душу юнакові слова та сльози. Лотаріо те помітив і розвогнився ще дужче. Ну, думає, поки Ансельма немає, обложимо й добудемо сю фортецю! Та й ударив на її гординю хто зна скількома сальвами похвал її красі (відомо-бо, що найкраща зброя на високі вежі гордопишності жіночої — то лестиве слово: воно їх швидко крушить і з землею рівняє). А тоді такі хитрі та зручні підкопи підвів під скелю її неприступності, що якби Камілла вся з граніту була, і то мусила б упасти. Ридав, благав, обіцяв, улещав, умовляв і заклинав, та все ж то так Щиро і ревно, так палко і чуло, що врешті схибнулась Каміллина чеснота, і він здобув перемогу, якої так мало сподівався і так велико прагнув.

Здалася Камілла, Камілла здалася,— та що ж тут дивного, коли й дружба Лотарієва не встояла?