Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

Сей приклад нам ясно показує, що пристрасть любовну можна перемогти хіба тільки втечею і що ніхто [217] не повинен ставати до бою з таким потужним ворогом, бо людську його силу може переважити лише сила надлюдська.

Одна тільки Леонелла знала про упадок своєї пані — ті віроломні друзі, ті новоявлені коханці не могли приховати нічого од її очей. Ло-таріо не хотів розкривати перед Каміллою Ансельмового задуму, не хотів їй казати, що той навмисне дав йому таку можливість — боявся, щоб вона не злегковажила його кохання: нехай краще думає, що він домагався її ласки ніби ненароком і сам собою, а не розміркова-но і з чиєїсь направи.

Через кілька день Ансельмо повернувся додому і не помітив пропажі того, що він так високо цінував, та на ділі так мало шанував. Одразу ж пішов він до Лотарія — той був саме в себе дома. Друзі обнялися, і Ансельмо спитав, яка його звістка чекає — чи життя вона йому подарує, а чи смерть пошле?

— Чудова звістка, любий мій Ансельмо! — одказав Лотаріо.— Дружина твоя Камілла — всьому жіноцтву взірець, усім чеснотам вінець. На слова мої вона не вважала, обіцянками згордувала, дарунків не приймала, а сльози мої лукавії висміяла, як хотіла. Одне слово, малжонка в тебе — не тільки чудо краси, а й візерунок цнот, виталище доброзвичайності, честивості, скромності, люб'язності і всіх інших добрих прикмет, що можуть принести щастя й славу будь-якій жінці. На тобі твої гроші, друже; не довелось мені ними й покористатись, бо не така в тебе Камілла, щоб понадитись на якісь там нікчемні обіцянки чи дарунки! Задовольнися ж цим, Ансельмо, і годі вже випробувань. Тобі пощастило вийти сухим із моря сумнівів і підозрінь, в яке зчаста чоловік через жінку впадає,— то не важся поринати в нову якусь, іще глибшу пучину, не думай перевіряти з іншим лоцманом добротність і міцність корабля, в якому небо судило тобі плисти по хвилях житейського моря; вважай, що ти прибився вже до певної пристані, ставай на якір сумиру душевного і стій собі спокійно, поки не прийдуть до тебе по останню подать, од сплати якої не звільняють жодні сьогосвітні привілеї.

Ансельмо хтозна-як зрадів із тих Лотарієвих слів і геть-чисто всьому повірив, мовби то йому оракул вирік, але попросив товариша не кидати початої справи, а й далі її вести, просто так, для цікавості й розваги. Так уже сильно впадати коло Камілли не треба, але нехай Лотаріо напише вірші якісь на її честь, буцімто для Хлоріди абощо, а він, Ансельмо, скаже їй, що друг його закохався в одну даму й оспівує її під тим прибраним іменням, щоб не накликати на неї неслави. Як же Лотаріо не захоче взяти на себе того клопоту, то він, Ансельмо, сам тії вірші звіршує.

— Не треба,— сказав Лотаріо,— не такі вже ворожі до мене музи: десь-колись гляди та й завітають у гості. Скажи тільки Каміллі про те моє уявне закохання, а вірші я напишу — не такі, може, добрі, як того предмет вимагає, та й не згірші, як на мою спромогу.

Отак і домовились двоє друзів — один нерозсудливий, а другий невірний. Ансельмо пішов додому і спитав у Камілли (а вона вже давно того питання ждала і дивувалась, чом він.не питає), з якої причини написала вона йому того листа. Камілла одказала, що їй здалось, ніби Лотаріо поглядав на неї зухвалим оком, не так, як при ньому, але вона, [218] мабуть, помилилась, бо Лотаріо уникає зустрічі з нею, особливо на самоті. Ансельмо заспокоїв дружину, сказавши, що її підозра була даремна, бо йому відомо, що Лотаріо закохався в одну вельможну панянку, таки з Флоренції, яку він оспівує під ім'ям Хлоріди, та і взагалі його нема чого боятися, бо то правдива душа і щирий приятель їм обом. Якби Лотаріо був не попередив Каміллу, що ту любов до Хлоріди він навмисне вигадав для Ансельма, аби мати змогу оспівувати часом її красу, вона б напевне впала була в одчайдушні тенета ревнощів,— а так вона сприйняла цю вістку з легким серцем.

Назавтра в обід, як сиділи вони втрьох за столом, Ансельмо попросив Лотарія почитати їм що-небудь із того, що він написав про кохану свою Хлоріду: Камілла її не знає, то він нехай сміло говорить про неї що хоче.

— Нехай би Камілла її і знала,— заперечив Лотаріо,— мені нема чого од вас таїти. Коли закоханий прославляє вроду своєї дами і називає її жорстокою, то він аж ніяк не ущерблює її доброї слави. Та вже так чи інак, а коли просите, прочитаю вам сонета, що склав я вчора про невдячність Хлоріди; ось він увесь:

СОНЕТ

Як злине ніч на землю чорнокрила

І в тихім сні спочине смертних рід,

З незлічних мук скупий складаю звіт

Я небові й тобі, Хлорідо мила.

А встане знов ясне денне світило,

Рясним багрянцем запаливши схід,

— Печальну повість злигоднів і бід

Повторюю й зітхаю осмутніло.

А як те сонце з сяйного престолу

Вогненні стріли кидає додолу,

Караюсь я і мучуся без меж.

І знову — ніч, і знов я гірко плачу,

І скаржуся, й молю, і знову бачу,

Що небеса глухі, й Хлоріда — теж.

Сонет припав до душі Каміллі, Ансельмові ж ще й більш од того: він похвалив його