Читати книгу - "Слово після страти"

за рознарядкою рапортфюрера як заохочення видавалася деяким робочим командам і групам в’язнів. Такий метод стимулювання потрібних начальству гефтлінгів широко практикувався в Освенцімі. Цуляга, як правило, ставала здобиччю блокових і капо. Вони розпоряджалися нею, як хотіли: частину роздавали своїм холуям штубовим, писарям та іншим промінентам, а більша частина йшла на «організацію» різних речей і коштовностей, тобто на спекуляцію.

Нам подали п’ятдесятилітровий кессель макаронів з м’ясом, які призначалися для зондеркоманди крематорію № І, та п’ятдесят літрів для «Канади». «Все одно ви проїжджатимете мимо крематорію,— сказав кюхефюрер есесівцю, котрий супроводжував нас.— Пряма дорога в «Канаду» перерита — прокладають якісь труби».

Перш ніж машина рушила, він двічі повторив, що цулягу треба вручити особисто капо Камінському. З цього я зрозумів, що кюхефюрер був дуже зацікавлений у тому, щоб цуляга потрапила до рук Камінського, а не когось іншого.

До крематорію було ще метрів з двісті, а ми вже задихалися від нестерпного смороду, який ішов звідти. Есесівець завбачливо вийняв з кишені хусточку і, покропивши її одеколоном, затулив носа. Навіть він, який уже до всього звик в Освенцімі, не витримував цього страхітливого смороду.

Біля воріт крематорію нас зустрів вартовий есесівець.

— Що, не подобаються тутешні аромати? — насмішкувато спитав він у нашого конвоїра.— Ех, ти, панночка з одеколоном в кишені! Тобі замість есесмундира більше пасувала б спідниця.

Наш есесівець не реагував на ці кпини, можливо тому, що вартовий був напідпитку. Він тільки на мить одірвав від обличчя хусточку і сказав, щоб покликали Камінського. Вартовий нагукав одного з гефтлінгів, які підмітали двір, і наказав йому розшукати капо.

Я з завмиранням серця дивився на споруду, яка день і ніч стукала в свідомість кожного освенцімського в’язня і яку я вперше бачив так близько — з кузова автомашини вона була перед нами наче на долоні.

Територія цієї сатанинської фабрики смерті була обнесена двома рядами колючого дроту під струмом високої напруги. На одній половині двостулкових металевих воріт білів щит, на якому великими гарними літерами написано по-німецьки: «Стій! Пред’яви перепустку!» Це попередження було тут безглузде, бо навряд чи знайшлися б охочі добровільно зайти на територію цієї пекельної споруди. Але тут у всьому був зразковий порядок.

Довкола зеленіли акуратно підстрижені симетричні газони з густою, наче щетина, травою, на якій лежали зкільцевані гумові шланги для поливання. Але трава, хоч її й поливали щодня, була припорошена чорною сажею, і через те здавалася чорно-зеленою — адже з труби крематорію день і ніч вивергалася пухнаста жирна сажа й, осідаючи, покривала все довкола чорним саваном смерті. Ліворуч од воріт досить велика округла клумба квітів, які утворювали вигадливий, барвистий килим, теж припорошений сажею.

Перед самим крематорієм був рівний майданчик, посиланий жовтим пісочком. Праворуч стояв навіс під черепицею. Під навісом на великому дерев’яному щиті, пофарбованому в червоний колір, акуратно розвішано найрізноманітніший протипожежний інвентар. Тут же стояли велетенські металеві бочки і дві цистерни з написом «вода», ящики з піском, а на спеціальних підставках лежали скачані брезентові шланги; трохи обіч висіла ціла батарея вогнегасників. Далі за навісом праворуч височіли довжелезні штабелі дров, а трохи осторонь стояли металеві бочки з написами «нафта». Цей перший освенцімський крематорій збудували в 1940 році. Він працював на дровах і нафті. А щоб не було перебоїв, дрова заготовляли про запас.

Між навісом і боковою стіною крематорію просто неба на землі я побачив штабель голих трупів, очевидно, сьогодні вранці звезених сюди з усіх блоків й арбайтскоманд центрального табору. Хоча самі трупи й землю навколо них щедро посипали хлоркою, над штабелем роїлися тисячі мух. Під променями липневого сонця трупи швидко розкладалися, і від них ішов густий, як патока, страхітливий сморід, від якого можна було збожеволіти. Трупи були акуратно заштабельовані: головами в один бік, ногами в другий,— наче сірники в коробці. Але те, що я побачив далі, потрясло мене: з-під штабеля раз по раз вилазили жирні зледачілі пацюки. Вони здавалися ручними, бо не звертали уваги на зондеркомандівців, які неподалік замітали двір. Уже згодом, коли мене привезли в крематорій як «сировину», я дізнався, що ці бридкі тварі живилися людською плоттю, об’їдаючи переважно обличчя трупів...

Приголомшений побаченим, я здавив Жорину руку і звів на нього розгублений, напівбожевільний погляд, ніби питаючи у свого друга: чи не приверзлося все це мені? А він увесь зібгався в беззахисний клубочок, обличчя посіріло, загострилося, на вилицях виступили тверді жовна, очі стали сухі, блискучі.

Тим часом із приміщення крематорію вийшов кремезний рудоволосий здоровило з червоною пикою, в бездоганно пошитій смугастій формі. На лівому рукаві куртки вище ліктя було видно широку жовту пов’язку, на якій чорними готичними літерами написано по-німецьки: «Капо зондеркоманди». На куртці поряд з номером яскріла шестикутна червоно-жовта зірка, яку нашивали в таборі євреям.

Здоровань неквапливо, з почуттям власної гідності попрямував до воріт. Я одразу здогадався, що це і є капо Камінський. Він був, либонь, єдиний, кого в Освенцімі називали на прізвище. Та ще більше знали його по прізвиськах Рудий Сатана і Трупожер. Це був неперевершений садист і катюга, вірний есесівський холуй, незамінимий спеціаліст, «професор» крематорійної справи. А справа ця вимагала неабиякої кмітливості й витривалості, а головне — отої товстошкірості й байдужості до людських страждань, без яких жодна нормальна людина не змогла б працювати в крематорії. Увесь табір знав, що цей негідник особисто кидав у топки крематоріїв і на велетенські кострища живих діток на очах їхніх матерів.

Есесівське начальство цінувало Камінського не тільки за холуйську відданість і жорстокість. Він був незамінимий як постачальник і вихователь кадрів для зондеркоманди. Камінський мав спеціальну перепустку на право відвідування будь-якого сектора Біркенау і центрального табору, де підбирав добровольців для роботи в зондеркоманді. Тих, хто давав згоду, він спершу готував морально і психологічно, а потім уже вчив тонкощам своєї професії.

Треба сказати, що порядні євреї, а таких була більшість, воліли краще загинути, аніж іти на цю катівську службу. Та ніде правди діти, не бракувало й таких, які ні перед чим не зупинялися, тільки б вижити. На службі в зондеркоманді від них вимагалося беззастережно виконувати усі вказівки начальства, бути безжальними до «сировини». За це їм до пори до