Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

ксьондза, який допоміг йому трохи опорядитися, вбратися, хоч і небагато грошей у його священничій скарбниці. Але через стільки років брат здається Молівді якимось чужим, несправжнім і пласким, наче аркуш паперу. Вони п’ють разом два вечори, намагаючись подолати цю несподівану чужість, яка росла між ними впродовж двадцяти з чимось років. Брат розповідає йому про життя у Варшаві — самі лише плітки. Швидко п’яніє, і починаються нарікання: що поїхав, що покинув його, що у дядька була важка рука, що до священництва покликання не відчував, що недобре жити самому, що костел щоразу здається йому якимось завеликим. Молівда співчутливо поплескує брата по плечі — як геть чужу людину, що її зустрів у корчмі.

Намагається потрапити до Браніцького, але той весь час на полюваннях, у роз’їздах. Домагається зустрічі з єпископом Залуським, налягає на княгиню Яблоновську, яка саме перебуває у столиці. Шукає давніх знайомих, що їх бачив двадцять п’ять років тому, але це непросто. Вечори збавляє з братом; небагато є тем для розмови з людиною, яку не бачив так давно. Брат, безхарактерний і марнославний, зайнятий своїми священничими справами. Зрештою, всі у Варшаві здаються Молівді марнославними й зайнятими лише собою. Всі вдають із себе когось іншого. Сама Варшава корчить із себе якесь інше місто: більше, красивіше, розлогіше; насправді ж це звичайне собі містечко з бруднуватими вулицями. Усе тут таке дороге, що на нього можна лише дивитися, і все звідкілясь привозять. Капелюхи — з Англії, сурдути за французькою модою — із Парижа, одіж на польський копил — із Туреччини. Саме ж місто — жахливе, холодне, безлюдне, повне порожніх площ, якими гуляє вітер. Будують тут палаци просто серед піску й болота, а потім челяді доводиться переносити дам з екіпажів на дерев’яний хідник, щоб вони не втонули в калюжах у своїх теплих, підбитих хутром салопах[123].

Молівді тут недобре. Поки що збавляє час у товаристві людей не надто претензійних, де ллються ріки вина і де він може розповідати свої небилиці, особливо напідпитку. Про штиль або, навпаки, про страшний шторм, який його голісінького викинув на грецький острів, де його знайшли жінки… Зазвичай забуває подробиці, і коли в іншому товаристві його просять іще раз розповісти про свої пригоди, він не пам’ятає, як розвивав сюжет попереднього разу. Звісно, він не пускається занадто далеко, завжди крутиться довкола святої гори Афон і крихітних острівців у грецькому морі, що по них якийсь велетень міг би дійти аж до Стамбула чи на Родос.

Про своє нове ім’я Молівда — саме так він просить його називати — розповідає різні історії, і тут, у Варшаві, вони незмінно викликають захват. Наприклад, що він є королем невеличкого острова у грецькому морі, який має назву Молівда. Це саме той острів, де він опинився голяка і де на пляжі знайшли його жінки. Ті жінки були сестрами й походили зі шляхетного турецького роду. Він навіть імена їм вигадав: Зімельда та Едіна. Вони напоїли його і спокусили. Тож довелося одружитися з обома, бо там такий звичай, і після смерті їхнього батька він став єдиним володарем острова. Правив там п’ятнадцять років, привів на світ шістьох синів і залишив їм те маленьке королівство. Але коли настане слушний час, запросить їх усіх сюди, до Варшави.

Товариство плескає в долоні. Знову ллється вино.

Коли Молівда опиняється у вишуканішому товаристві, дещо інакше розставляє акценти в цій історії, і виходить, що його обрали володарем острова випадково і саме завдяки тому, що він був чужинцем. Цим він уміло і з приємністю користався роками. Далі йде опис звичаїв, достатньо відмінних від тутешніх, аби зацікавити слухачів. Каже, що ім’я йому вигадали купці з Китаю, яких він зустрів у Смирні і які торгували шовком і китайським лаком. Вони назвали його молі-гуа, тобто Квіт Жасмину. У цей момент Молівда завжди помічає криву посмішку на обличчях слухачів, принаймні найзлостивіших із них. Мало що менше схоже на Молівду, ніж жасмин.

Ще іншу версію він оповідає, коли стає пізно, хмільно й інтимно. У Варшаві люди бенкетують до ранку, а жінки в цей час доволі розкуті й зовсім не такі сором’язливі, як тоді, коли вдають із себе неприступних шляхтянок. Часом його це навіть дивує: таке годі й уявити в Туреччині чи Валахії, де жінок тримають окремо від чоловіків. А тут вони вільно фліртують, поки їхні чоловіки роблять те саме в іншому кутку зали. Частенько можна почути (і що вишуканішим є товариство, то частіше), що батьком дитини насправді є не той, хто ним вважається, а друг родини, важливий гість, впливовий кузен. Ніхто цьому не дивується й особливо цього не засуджує, надто ж якщо той справжній батько обіймає високу посаду. Наприклад, ціла Варшава пліткує, що батьком дитини Чарторийських є сам Рєпнін; сам Чарторийський, здається, пишається цим більше за інших.

Наприкінці листопада Молівда нарешті отримує милостивий дозвіл на аудієнцію в єпископа Солтика, який зараз при дворі клопочеться про своє краківське єпископство.

Солтик — утілення марнославства. Темні непроникні очі просвердлюють Молівду наскрізь, намагаючись визначити, як і наскільки він може бути корисним. Уже ледь обвислі щоки додають єпископові солідності. Чи бачив хтось коли-небудь худого єпископа? Хіба що в нього глисти.

Молівда викладає йому справу сабсацвіанців, але вже не грає на струнах милосердя, не закликає поспівчувати їхній долі, не намагається влучити словом просто в серце. Якусь мить Молівда шукає відповідних слів і врешті каже:

— Ви, Ваша Ексцеленціє, мали б сильного козиря в рукаві. Кілька сотень, а може, й тисяч євреїв, які перейшли б у лоно Церкви, у нашу єдино істинну віру. А серед них — чимало заможних.

— А я думав, що то вулична голота.

— За вбогими підуть і багаті. Боротимуться за шляхетство, а це ж варте золотих гір. Згідно з правом Речі Посполитої, новонавернений може вільно претендувати на шляхетство.

— Це був би кінець світу…

Молівда дивиться на єпископа: він став якимось наче знервованим. Обличчя незворушне, але правою рукою мимохіть робить дивні рухи, тре неспокійно великим, вказівним та середнім пальцями.

— А той їхній Франк — це хто? Іґнорамус якийсь, простак… Він наче так про себе каже.

— Так каже. Називає себе «амориц», простак. Це по-гебрайському «ам га-арец»…

— То ти, вашмосте, давньоєврейську знаєш?

— Знаю трохи. І розумію, що він каже. Неправда те, що він простак. Його добре вчили свої, він знає Зогар, Біблію і закони Мойсеєві; можливо, багатьох речей польською чи латиною не скаже, але він людина