Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

накривалася Пітія, провіщаючи, пригадав я його слова і вирішив, що тепер усе залежатиме від моєї наполегливости. Невже аж так важко змусити його дати остаточну відповідь? – підбадьорив я себе. Напевно я досі якось неясно висловлювався, і тому він не вважав себе зобов’язаним відповідати на те, що йому здавалося не чітко зформульоване. От зараз я зосереджу всю увагу на ньому, я домагатимуся чіткіше й наполегливіше, щоб він це відчув, і тоді йому незручно стане відмовити.

– Ви агент лорда Ессекса? – Так, це я сказав з такою шаленою енергією, аж мені здалося, ніби я схуд, заки до кінця вимовив запит, на який йому тепер уже належало дати відповідь.

Мидниця протікала тоненькою цівочкою. Священнослужитель відвернув від себе посудину, аби на нього не бризкала вода з дірки, відгорнув на грудях одежину, звідки витяг чорну бороду на Гумовому пружку, яку він натяг собі на обличчя, і вмочив обидві руки в мидницю.

– Афродіта ставиться до вас прихильно, і мені дано знак посвятити вас у містерії, – трохи шепеляво (борода дещо заважала йому говорити; напевно, Гумка, на якій вона трималася, виявилася тісною і тисла йому на щелепи) сказав він, витягати палець із води в мидниці й тицьнувши ним у живляться не дуже шляхетною метою: врешті, він і сам це чудово знає – як тільки я скінчу його біографію, я сподіваюся його назавжди позбутися, і це єдине надає мені сил.

А що людська вдача через свою недосконалість не любить дотримуватися тих рівчаків, які їй укладає мозок, хоч я про себе без перебільшення зважуся твердити, – ніби не випадає так остаточно про себе казати, проте я справді (належу до дисциплінованих людей, які керуються розсудком, а не почуттям, – все ж минуло кілька тижнів, заки я дійшов душевної рівноваги настільки, що спромігся вирушити на розшуки однієї з адрес, які мені всукав збирач автографів.

Щоправда, тут я зобов’язаний дещо уточнити, хоч те, що я збираюся уточнювати, для мене самого ще не цілком ясне, бо воно весь час міняється і раз здається таким, а раз інакшим, і все ж досі я вагаюся остаточно визначити, чи мене більше хвилювала історія з автом, чи почуття незручности перед дружиною, що я їй мушу брехати, а ця брехня своєю безглуздістю нищить мене, бо я просто хворий від того, що, наплівши їй купу нісенітниць про авто, вже знову приневолений вигадувати, ніби мені треба вибиратися на цілий вечір в антикварних справах, які, мовляв, невідкладні (надто часто невідкладні, тільки що ж я вдію?), з мукою чуючи, як непереконливо звучить мій голос, а це напевно помічає і дружина, хоч і втримується від запитів, і від того, як вона втримується, а я брешу (ну і як же їй зізнатися про мого відвідувача?), між нами виростає невидима стіна, яка дослівно таки з нічого, – бо й дійсно, по суті, що я такого лихого накоїв? – ладна зруйнувати наше спільне життя. Головне, я бачу, наскільки це все безглузде, і все таки нічого не вигадаю, щоб виплутатися з цього невизначеного і, ймовірно, саме тому нестерпно дошкульного стану, що його спричинила історія з моїм відвідувачем, ну й автоматично, писання його біографії, – стану, який, замість дедалі робитися легшим (людина нібито до всього звикає, отже я не мав би надто гостро сприймати те, що не дається направити), дедалі більше пригноблює мене, хоч зараз і не час про це думати. Якби вдалося вимкнути цю сферу думок або якщо й думати, то бодай колись пізніше, коли все трохи втрясеться, відстоїться, не триватиме ж воно довіку? – я до нього повернуся, тільки не тепер, тепер ліпше скерувати всю увагу на адреси і вдоволитися тим, що я виходжу з хати без великих непорозумінь. Звичайно, недомовленість, яка починає панувати між мною і дружиною, мені доведеться ще колись усунути, я знаю, тут не вільно довго відтягувати, бо вона ще переросте в порожнечу, яка прирече мене врешті-решт відмовитися від дружини й від дітей, з недомовлень все так і починається, спочатку недомовлення, і тоді всі зусилля виявляються раптом марні, – проте я свідомий цього, і це не таке страшне: усе, що від мене залежатиме, я постараюся направити, тільки не зараз, а трохи згодом, коли я матиму голову вільну від адрес, які мені ще треба розшукати.

На цей раз розшуки довго не тривали. Адреса привела мене до південної частини міста, де я колись любив прогулюватися, ще до одруження, і з того часу район не змінився, хоч на моїх очах перебудовували цілі дільниці, ущільнюючи парки й вирівнюючи терен, де раніше простягалися самі смітники. Однак цей район тримався. Його ще й тепер виповнювала собою гора, на якій не додалося жодної будівлі, і її, як і раніше, вкривали трохи здичавілі сади, які спускалися кручею вниз до ріки, переходячи в міський парк. Знизу на гору я колись їздив фунікулером, і мені ще з того часу запам’яталися збоку від фунікулера рештки манастирських мурів з мозаїками окатих святих, яким галузки затуляли німби, хоч інколи, найчастіше це траплялося вранці, коли сонце світило ще знизу, крізь ці галузки вдавалося вгледіти «великі, як двері, крила святих, а за цими крилами кольору моркви, лискучі бганки одягу, вкриті, замість самоцвітів, чорними несамовитими очима, і тоді святі ставали серафимами.

Напевно, майстрові, що колись у ці стіни втискував камінці мозаїки, не давали спокою серафими, і він, не подолавши райської спокуси, оздобив святих крилами й видющою одежею, а щоб не покривдити і святих або, може, й боячися настоятеля, уклав смальту під таким кутом, що серафими з’являлися тільки зранку – це відкриття я зробив, коли мені лорд, що продав мені авто, чи хтось інший, хто послуговувався його прізвищем, я вже не намагався встановити.

Пізніше, коли прикрість моєї пригоди з автом втратила гостроту і я вже не підскакував від обурення, пригадуючи невдачу з купівлею і лорда (дійсно незбагненне, куди я дивився!), я не раз казав собі: у житті складаються інколи досить дивні обставини, коли дійсність здається неймовірнішою від вигадки лише тому, що вола триває майже поруч у якомусь додатковому пляні, що нагло відбруньковувався від знаного і щоденного, звідки її ніяк не перенесеш до площини, де остаточно зважуєш свої вчинки й чужі, ніби бракує якогось незначного коліщатка, ним виявляється інколи зайве слово, яке хтось без наміру у поспіху вимовив, або й навпаки, промовчав, відчуттям, яке не завдав собі труду до кінця усвідомити, полінувавшись або недооцінивши його значущости, і саме цей недогляд уже ніколи