Читати книгу - "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"

Міцу, дивись, не пробовкайся, Карле, та що ти, моє мишенятко, як підвернеться путяща справа, проґавити її не маєш права, до побачення, Райнгольде, гарно посвяткувати — Паску, Трійцю чи що там у нас! Зняв капелюха з вішалки — і як не було його.

І ось тепер сидимо вдвох. «І що ви на це скажете?» — «А що, фройляйн, хіба варто було вам так кричати того разу?» — «Та я просто злякалася». — «Мене злякалися?» — «Та з часом звикаєш до будь-якої людини». — «Дуже люб'язно з вашого боку». Ач як вона бісики очима пускає, чортеня таке, гарна, яка мила сучка, б’юся об заклад, ти ще сьогодні моєю будеш; не так швидко, хлопче, я хочу, щоб ти трохи посмикався, а потім розкажеш мені, все, що задумав. А як той баньки витріщає. Ніби селери об'ївся.

І ось уже піаніст відспівав, фортепіано стомилося, також хоче поспати, а Райнгольд і Міца піднялися на пагорб, їм ще кортить трохи лісом прогулятися. Балакають собі про те, про се, йдуть попід руку, а він незлецький хлопець. А коли о шостій вони повернулися до кнайпи в міському саду, там на них чекає уже Карл, він машиною повернувся з Берліна. Не додому ж повертатися в такий чудовий вечір, сьогодні місяць уповні, то, може, сходимо до лісу, там має бути чудово, ну що, згода? І ось о восьмій вони утрьох ідуть гуляти до лісу, але Карл ще має заскочити до готелю, щоб замовить кімнати й перевірити, що там з машиною. Давай пізніше зустрінемось у міському саду.

У лісі багато дерев, багато пар ходять попід руку, тут є й досить глухі стежки. Замріяно йдуть вони поряд. Міца все поривається щось запитати, але не знає, що саме, так гарно йти з кимось попід руку, спитаю його іншим разом, сьогодні такий гарний вечір! О Боже, що подумав би про мене Франц, тут так гарно, але треба швидше вертатися. Райнгольд тримає її попід руку, він іде ліворуч, адже має обидві руки, а у Франца тільки ліва, тож він і йде завжди з правого боку, незвично так іти, така міцна, сильна рука, оце чоловік! Вони йдуть поміж дерев, земля м'яка, у Франца гарний смак, відіб'ю її в нього, поживу з нею місяць, а він хай як хоче. Почне комизитися, то за першої ж нагоди так одержить по довбешці, що більш не підведеться. А дівка таки гарна, славна дівка, ще й вірна йому!

Йдуть собі та балакають про се, про те. Вже й стемніло. Краще балакати, ніж іти мовчки; Міца зітхає, небезпечно йти мовчки, відчуваючи близькість іншого. Вона весь час позирає навсібіч, намагаючись запам'ятати дорогу. Ніяк не пригадаю, чого мені від нього треба; зрештою, що ж мені було потрібно від нього? Вони майже весь час ходять колами. Але ось Міца непомітно повернула в бік шосе. Розплющ очі, приїхали.

На годиннику восьма. Райнгольд дістав кишенькового ліхтарика, прямують до готелю, ліс залишився позаду, а пташечки, пташечки, як же гарно вони цвірінькали, як гарно! У нього ясні очі. Йде собі мирно поряд з нею. Бляхар самотньо чекає їх на терасі.

«Ну що, замовив кімнати?» Райнгольд роззирається, де це Міца? Її немає. «А де наша пані?» — «Пішла до себе». Стукає до неї. «Пані просила передати, що вже лягла».

У ньому аж затремтіло щось. Як же було гарно! Темний ліс, пташечки… Чого мені, власне, треба від неї? Яка ж у Франца славна подружка; хочу її собі. Райнгольд сидить на терасі разом із Карлом; курять товсті сигари. Посміхаються один до одного: «Що ми, власне, тут робимо? З таким самим успіхом можна й дома поспати». Райнгольд досі ще дихав глибоко й повільно, раз по раз пихкав своєю сигарою, темний ліс, ми ходимо колами, вона веде мене назад. «Як хочеш, Карле, я на ніч тут залишуся».

Потім крокують обоє до узлісся, сіли собі й дивляться на машини, що шугають попри них. У цьому лісі стільки дерев, земля така м'яка, стільки людей гуляють тут, взявшись за руки, який я все-таки скурвий син!

Субота, 1 вересня

То була середа, 29 серпня 1928 року.

А через три дні все повторилося. Бляхар під'їхав на машині; та й до Міци, а Міца одразу погодилася, коли він запитав її, чи не хоче знову поїхати до Фраєнвальде, Райнгольд також буде з ними. Цього разу я не піддамся, думає вона, сідаючи до авта, не піду з ним до лісу. А погодилася вона так швидко, бо Франц увесь вчорашній день був такий похмурий і не каже, в чому річ, а я мушу дізнатися, мушу вивідати, в чому річ. Вона ж дає йому гроші, він має все, йому нічого не бракує, то що ж його так гризе?

Райнгольд сидить у машині поряд з нею, зразу обійняв за стан. Усе вже вирішено: сьогодні ти назавжди покидаєш свого любого Франца, сьогодні ти лишишся в мене і зоставатимешся так довго, як я того захочу. Ти в мене п'ятисота чи тисячна, й дотепер усе йшло добре і без проблем, то й цього разу обійдеться без проблем. Вона собі сидить і не знає, що буде далі, а я знаю, і це добре.

Машину вони залишили у Фраєнвальде перед готелем, Карл Маттер іде з Міцою погуляти по Фраєнвальде, сьогодні субота, 1 вересня, четверта по обіді. Райнгольд залишився в готелі, щоб з годинку поспати. Після шостої Райнгольд виповз зі своєї кімнати, поколупався в машині, потім перехилив чарчину й пішов.

У лісі Міца така весела! Карл такий милий, і стільки їй всього понарозказував, він мав патент, а фірма, в якій він працював, привласнила той патент, ось так там дурять працівників, вони мали б зразу про це письмово повідомляти, а фірма заробила на цьому мільйони, а в Пумса він так, між іншим, підробляє, зараз Карл конструює нову модель своєї машини, тож попередня буде застарілою, і фірма з того патенту більше нічого не матиме. Така штука коштує купу грошей, він не може Міці сказати, це великий секрет, адже якщо ця модель йому вдасться, то все на світі зміниться — трамваї, пожежні машини, сміттєвози — буквально все, його винахід скрізь стане у пригоді, будь-де. Потім вони почали згадувати свою поїздку на автівці після тієї танцювальної вечірки, коли Міца була в масці, коли обабіч дороги миготіли дуби… Дарую тобі 128 днів, і кожен з ранком, полуднем і вечором.

«Агов, агов!» — гукає Райнгольд