Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
За допомогою оцих хитрощів Фергюсону вдалося дещо полегшити свої страждання, але йому все одно було важко, як важко буває повернути до крамниці пошкоджений товар (саме так висловився один з його колишніх товаришів по бейсбольній команді, чиї слова Фергюсон випадково підслухав), і хоча його друзі та вчителі одностайно співчували йому й намагалися не витріщатися на ліву руку в рукавичці, не всі у школі були його друзями, і ті, хто активно висловлював йому свою антипатію, потайки зловтішалися, вважаючи, що зарозумілий та бундючний Фергюсон зазнав заслуженого покарання. Він сам був винуватий в тім, що багато людей відвернулися від нього протягом кількох останніх місяців, бо він сам від них відвернувся, коли почав зустрічатися з Емі й відхиляти запрошення на суботні вечірки і майже не з’являючись в компаніях по неділях, тому популярний маленький хлопчик, чиї чорно-білий та кольоровий портрети і досі стояли у вітрині «Роузленд Фото», перетворився на парію, на аутсайдера. Практично єдиним, що зв’язувало його зі школою, була бейсбольна команда, а тепер, коли з бейсболом довелося розпрощатися, Фергюсон став почуватися так, наче всі розпрощалися з ним. І хоча він ходив до школи кожного дня, з кожним днем його ставало там все менше і менше.
Попри відчуженість, у нього й досі залишалося кілька друзів, кілька людей, до яких йому було не байдуже, але окрім тупуватого Бобі Джорджа, з яким вони колись передивлялися старі примірники журналу «Нешнл Джіогрефік» у пошуках фотографій оголених жінок, тих, до кого йому було по-справжньому не байдуже, було дуже мало, а чому він продовжував дружити з Бобі, Фергюсон і сам не міг собі пояснити – не міг пояснити аж до того вечора, коли він повернувся з Вермонту, і Бобі прийшов до нього додому привітати з поверненням. Коли Бобі побачив Фергюсона без рукавичок, без шапочки і без светру, він хотів був щось сказати, але затнувся й розплакався, а Фергюсон, спостерігаючи, як його друг не стримався й розридався спонтанним фонтаном інфантильних сліз, збагнув, що Бобі любив його більше, аніж будь-хто в усьому містечку під назвою Монклер. Всі решта його друзів співчували йому, а плакав один лише Бобі.
Заради того ж Бобі Фергюсон пішов після уроків на одне з тренувань у приміщенні – подивитися, як відпрацьовують свої навички подавач та приймач. Йому було психологічно важко стояти в отому лункому спортзалі, дивлячись, як м’ячі то опинялися у рукавичці приймача, то скакали по дерев’яній долівці, але Бобі збирався розпочати той сезон саме як подавач, і тому попросив Фергюсона поглянути, чи покращився його кидок за останній рік, а якщо не покращився, то підказати, що саме він робив не так, як слід. На ті двогодинні тренування до спортзалу пускали лише бейсболістів, і хоча Фергюсон вже не був гравцем команди, за ним і досі зберігалися певні привілеї, які надав йому тренер Мартіно, чия реакція на його каліцтво виявилася значно менш стриманою, аніж уявляв собі Фергюсон. Тренер не став, як зазвичай, стримувати емоцій, а гучно вилаявся, клянучи оту «сучу прокляту аварію» і сказавши Фергюсону, що він був одним найкращих гравців, яких йому коли-небудь доводилося тренувати, і що очікував від нього великих здобутків протягом двох останніх шкільних сезонів. І майже відразу заговорив про те, що Фергюсону слід перекваліфікуватися на подавача. З таким сильним кидком, як у нього, сказав містер Мартіно, з нього мав вийти добрий подавач, і тоді всім будуть «до сраки» і його середні показники і кількість вдало відбитих м’ячів. Тож якщо зараз починати вже запізно, то чом би не розпочати наступного року? А тим часом протягом поточного сезону Фергюсон міг би залишатися в команді на правах неофіційного помічника тренера – проводити заняття із загальної фізичної підготовки та напрацювання гравцями необхідних навичок, обговорювати з ним стратегію, сидячі на лавці під час гри. Звісно, якщо буде на те його бажання. І хоч як не хотілося Фергюсону пристати на пропозицію містера Мартіно, він розумів, що не зможе цього зробити, бо йому буде нестерпно бути в команді і насправді не бути в ній, йому не хотілося бути таким собі талісманом, який підбадьорюватиме інших. Тому він подякував містеру Мартіно та ввічливо відмовився, пояснивши, що він іще до цього не готовий, і ветеран Другої світової війни, старший сержант, який брав участь в Арденській битві та визволенні Дахау, поплескав Фергюсона по плечу та побажав йому всього найкращого. А потім, на завершення теми бейсболу, тренер Мартіно востаннє потиснув Фергюсону руку і сказав: «Єдина незмінна річ у цьому світі – це гівно, мій хлопчику. Ми всі щодня ходимо в ньому по коліна, але інколи воно сягає нам по пояс, і тоді ми змушені боротися, щоби вибратися з нього і рушити далі. Рушай далі, Арчі, я поважаю твоє рішення, але якщо ти раптом зміниш свою думку, то знай, що двері для тебе завжди відчинені».
Сльози Бобі Джорджа та «завжди відчинені двері» Сола Мартіно. Дві гарні речі у світі суцільно поганих речей, Фергюсон дійсно мав рушати далі, і він вже встиг пройти певну відстань того ж дня, коли попрощався з тренером, і не мало значення, у вірному напрямку він пішов, чи у хибному, бо найголовнішим щодо «завжди відчинених дверей» було одне: що б не трапилося з ним у майбутньому, він ніколи не забуде зворушливих та промовистих слів містера Мартіно про всеосяжну й незбориму силу гівна.
До кінця зими Фергюсон здебільшого намагався триматися наодинці, щодня вирушаючи зі школи прямо додому, інколи в авто з кимось зі старшокласників, інколи – проходячи двадцять хвилин пішки. В ті дні вдома нікого не було, а це означало, що в будинку було тихо, а саме тишини найбільше хотілося йому після шести з половиною годин у школі, оглушливої й всеосяжної тишини, яка давала йому змогу оговтатися після тяжкого випробування – виставляти своє зарукавичене й зашапковане тіло перед двома тисячами інших тіл, які заповнювали коридори й класи протягом отих шести з половиною годин, тому для Фергюсона не було нічого кращого за можливість знову поглинути в самого себе і щезнути геть. Його батьки приходили додому о
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «4 3 2 1, Пол Остер», після закриття браузера.