Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

30.2

Свідомість спалахує пекельним болем, борючись за кожну ясну думку, намагаючись вирватися з липкого павутиння чужої волі. Вона обплітає мене задушливим коконом, сковуючи, здається, саме моє єство. Перед уявним поглядом проноситься калейдоскоп шалених, моторошних, навіжених видінь. Картинок із мого минулого. І до дрожу чужих, що належать комусь іншому. Я тону в них, втрачаючи всі орієнтири. Поперемінно бачу, то маму, то своїх друзів і знайомих, то дивних, здебільшого моторошних створінь, які чомусь поклоняються мені. І знову виринаю, захлинаючись у нестямному крику. Тремтячи, як безпорадний метелик, що потрапив до павука на обід... чи радше, до павучихи. Поки не розчиняюся остаточно у благословенній пітьмі.

Свідомість повертається спалахом. Різко розплющивши очі, я стрімко сідаю й озираюсь навколо. Серце тікає в п'яти.

Я не на кораблі. Сиджу на підлозі дивного приміщення, стіни якого нагадують стільники у вулику. Вони напівпрозорі та світяться. Підлога піді мною, здається, кам'яна. Жодних дверей, жодних вікон, люків, взагалі нічого схожого на вихід ніде не спостерігається.

І не думаю, що цього разу я бачу видіння. Це реальність. Моторошна реальність, у якій мене захопили в заручниці і якимось невідомим чином викрали з корабля, що знаходиться у відкритому космосі. Я навіть не уявляла, що таке можливе.

− Гей, − видихаю хрипко. І нервово пересмикуюсь, коли повітря навколо починає ледь помітно вібрувати.

Чорт. Це лячно. Дуже лячно. Моторошно просто.

Що робити? Як таке взагалі могло статися?

Мабуть, я на Імарані. Ще одній «гостинній» планеті, на яку ми самі прилетіли. Це здається найімовірнішим і водночас цілком неможливим. Але кити в космосі мені теж здавались неможливими.

Тільки навіщо я тут? Невже цій моторошній особі, яка мене викрала, настільки потрібне це тіло? І якщо так… то чи дійсно їй важлива згода на-агарів, щоб його отримати? Чи стануть вони з нею домовлятися? Може, подумають, що з такою краще не зв'язуватися, аби не ризикувати місією і покинуть мене напризволяще? Он Шоа-дар навіть про свій порятунок сказав, що то був неоправданий ризик. Наївно сподіватися, що мій порятунок буде важливіший.

Це вони для мене стали чимось важливим і потрібним. Пробудили в мені першу в моєму житті закоханість. А от хто я для них, поки що не зрозуміло. Та в будь-якому випадку я дуже сумніваюся, що Са-ард ризикне всім заради мене. Як і Шоа-дар.

Тож моя викрадачка в цьому сильно прорахувалася.

І ця її обіцянка... Щось мені вже слабко віриться, що вона справді поверне мене до справжнього тіла. Навіть якщо вона здатна на це. Навіщо їй морочитися, якщо можна просто якось очистити біосинтезоїдне тіло від моєї присутності й спокійно собі зайняти оболонку, що звільнилася. Одного разу вона мене вже обдурила. Отже, може знову обдурити, коли й в чому завгодно.

Потрібно вибиратися звідси. Але як?

Запитань у голові роїться сила-силенна, а відповіді немає жодної.

− Гей, є тут хто? – роблю другу спробу. На цей раз куди голосніше. І знову безрезультатно.

Голова вже не паморочиться, і я обережно підводжусь на ноги. Оглядаю свою камеру ще раз. Дивне тут все. Я ніби всередині якогось багатогранного м’ячика, з якого немає виходу.

Чорт. Коли ж закінчиться ця смуга моторошних пригод? Якась нескінченна халепа. Жила ж собі, нікого не чіпала, навчалася, плани на життя будувала. А зараз...

− Са-арде, Шоа-дар, хоч хтось, почуйте мене, − схлипую судомно. Сподіваючись, що хоча б зараз мої біосинтезоїдні мізки не стануть для них на заваді й дозволять нам зв'язатися.

Тиша у відповідь.

− Чарпатчхе! Ти мене чуєш? Відгукнися негайно! – уже майже кричу, подумки волаючи до настирливої ​​менталістки.

Але й вона мовчить, гадина така.

Закусивши губу, обхоплюю плечі. Маленький простір моєї камери, здається, ще більше звужується, давлячи на психіку, доводячи до паніки.

Зібравшись із силами, підходжу до стіни. Розглядаю ближче. Восьмикутні грані, діаметром близько метра, по краях здаються більш щільними, а в середині візуально ніби стоншуються, пропускаючи золотисто-оранжеве світло. Чи це вони самі світяться?

Піднявши руку, я обережно торкаюся пальцем осяйної середини. Тверда. На дотик схожа на папір. Ні холодна, ні тепла. Тицяю сильніше. Нічого. Може спробувати проломити?

От тільки поки не хочеться калічитися. Воно цілком може виявитися значно міцнішим, ніж здається на вигляд. Плюс я не знаю, де знаходжусь, і чим це для мене обернеться. Раптом, там за межами, середовище для мене зовсім несприятливе?

Але в крайньому разі можна буде спробувати.

Осмілівши, стукаю кісточками. Тихий звук вібрацією прокочується по всій кімнаті. І обривається, ніби його проковтнув хтось. Може, цю камеру якось захищено і тому я ні до кого не можу докричатися? Це здається цілком логічним. Якщо на-агари можуть створювати такі щити, то, можливо, на це здатні й мої викрадачі.

Через деякий час я переконуюсь, що всі стіни моєї маленької в'язниці, крім підлоги, абсолютно однорідні. Немає навіть натяку на двері. На мої заклики ніхто так і не відгукується.

І від цього я потихеньку божеволію. Невідомість руйнує. Паніка криє задушливою хвилею і боротися з нею все складніше. Але треба боротися. Істерикою справі точно ніяк не допоможеш. Треба зібратися та продумати свої можливі дії.

Тому я мовчки сідаю в центрі камери й беруся просто чекати, думати, зважувати, розгойдуючись з боку в бік. Колись про мене згадають. Сподіваюся.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍