Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

Він почав описувати ранок того дня в Лізбурґу півтора року тому; повітряну обстановку, коли він пішов до вбиральні; старшого диспетчера Перрі Янта; диспетчера-стажиста, якого залишили самого. За мить, подумав Кіт, він визнає, як гаявся, як підвів усіх через байдужість та недбалість; як повернувся до роботи надто пізно; як катастрофа, трагедія загибелі сім’ї Редфернів була суто його рук справою і як провина впала на інших. Тепер, коли він нарешті робив те, чого так довго жадав, сам того не відаючи, то відчував блаженне полегшення. Слова, наче давно загачена течія, почали виливатися назовні.

Мел слухав.

Раптом відчинилися двері далі по коридору. Почувся голос керівника польотів:

— Містере Бейкерсфелд!

Керівник польотів рушив у їхній бік; його кроки відлунювали коридором.

— Лейтенант Ордвей уже довго намагається з вами зв’язатися, містере Бейкерсфелд; а ще Пульт контролю снігоборотьби. Вони всі чекають вашого дзвінка. — Він кивнув. — Привіт, Кіте!

Мелові хотілося гукнути, щоб усі замовкли, щоб дали час, попросити побути на самоті з Кітом ще якихось кілька хвилин. Але він знав, що це неможливо. Як тільки зазвучав голос керівника польотів, Кіт замовк на півслові, ніби хтось перемкнув його вимикач.

Кіт зрештою не дійшов до опису власної провини Мелові. Коли він автоматично відповів на привітання від керівника польотів, то замислився: навіщо він взагалі це почав? На що сподівався? Нічого це не дасть, ніколи він не забуде. Жодна сповідь — перед будь-ким — не звільнить його пам’яті. На мить він помилково повівся на слабке мере­хтіння надії, навіть, можливо, відстрочки. Та воно виявилося ілюзорним. Можливо, то на краще, що його пере­рвали саме в ту мить.

Кіт знов усвідомив, що мантія самотності, наче груба невидима завіса, огорнула його. За завісою він залишався на самоті зі своїми думками, а в тих думках ховалася особиста кімната тортур, куди ніхто не міг пробратися, навіть брат.

З тієї кімнати тортур… де він чекав, завжди чекав… був один-єдиний вихід. Такий вихід він уже обрав та збирається ним скористатися.

— Думаю, їм потрібна твоя допомога всередині, Кіте, — сказав керівник польотів. То був найм’якіший докір. Кіт сьогодні вже мав одну перерву; ще одна неминуче навантажувала інших. Це було своєрідне нагадування для Мела, можливо, ненавмисне, що як генеральний директор аеропорту він тут влади не має.

Кіт щось пробурмотів та відчужено кивнув. Відчуваючи власну безпорадність, Мел бачив, як брат повертається до диспетчерського залу. Він почув достатньо, аби розуміти, що йому вкрай необхідно почути решту. Загадувався, коли це буде можливо та за яких умов. Кілька хвилин тому він пробився крізь Кітову стіну мовчання, крізь його потайливість. Чи можливо це повторити? Мел був у відчаї, він сумнівався.

Звісно, сьогодні він уже не завоює довіри Кіта.

— Вибачте, містере Бейкерсфелд. — Ніби запізніло вгадавши думки Мела, керівник польотів розвів руками. — Намагаюся робити як краще для всіх. Це не завжди легко.

— Я знаю. — Мел уже хотів зітхнути, але опанував себе. Коли щось таке трапляється, можна тільки сподіватися, що випаде ще одна така нагода; а тим часом потрібно робити те, що мусиш.

— Повтори, будь ласка, — сказав Мел, — хто хотів зі мною зв’язатися?

Керівник польотів нагадав.

Замість того, щоб телефонувати на ПКС, Мел спустився на поверх диспетчерської вежі нижче та увійшов до їхньої кімнати. Денні Ферроу досі керував командним пультом прибирання снігу.

Були питання щодо пріоритету очищення місць стоянки літаків різних авіакомпаній, які Мел вирішив, а тоді перевірив ситуацію із заблокованою смугою три-нуль. Нічого не змінилося, тільки Джо Патроні вже на льотному полі й узяв на себе відповідальність за звільнення «Боїнга-707» «Аерео-­Мехікан», що застряг та повністю паралізував рух на цій злітно-посадковій смузі. Кілька хвилин тому Патроні по­відомив радіозв’язком, що збирається ще раз спробувати вивільнити літак протягом години. Знаючи репутацію Патроні як людини, яка бездоганно вміє розв’язувати проблеми, Мел вирішив, що немає сенсу просити детальнішого звіту.

За пультом снігоборотьби Мел пригадав, що мусить зателефонувати лейтенанту Ордвею. Припускаючи, що лейтенант досі в терміналі, Мел попросив, щоб того викликали через систему гучного зв’язку, і за кілька секунд Ордвей з’явився на лінії. Мел очікував, що дзвінок стосуватиметься делегації мешканців Медоувуда, які приїхали виступити проти шуму. Але він помилився.

— Медоувудці починають заходити, але поки не спричинили жодної проблеми та не просили тебе викликати, — сказав Нед Ордвей, коли Мел порушив це питання. — Дам тобі знати, коли питатимуть.

А телефонує він, продовжив поліцейський, через жінку, яку підібрав один з його підлеглих. Вона плакала та, очевидно, безцільно блукала терміналом.

— Ми не змогли з неї нічого до пуття витягнути, але вона нічого незаконного не робила, тож я вирішив не відправляти її до відділку. Вона й без того здалася пригніченою.

— То що ти зробив?

Ордвей винувато сказав:

— У нас тут сьогодні небагато тихих місцин, тож я відправив її до твоєї приймальні. Подумав, що дам тобі знати, якщо ти повернешся та не зрозумієш, у чому справа.

— Нічого, все нормально. Вона сама?

— З нею був один з моїх хлопців, хоча він, можливо, вже пішов. Але вона мирна; я впевнений. Ми ще до неї зайдемо, скоро.

— Повернуся до кабінету за кілька хвилин, — сказав Мел. — Подивлюся, чи зможу чимсь зарадити. — Йому стало цікаво, чи пощастить більше в розмові з невідомою жінкою, ніж з Кітом; сумнівався,