Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

соціалісти, так само як їхня тезка в Нідерландах, мали обмежений електорат, який складався з консервативних і набожних спільнот одного конкретного регіону. Але ХДС Аденавера, хоча й традиційно консервативний у питаннях культури (наприклад, у багатьох маленьких містах і селах місцеві партійні активісті об’єднувалися з католицькою церквою та іншими християнськими групами, щоб контролювати й цензурувати кінопокази), в інших питаннях, особливо тих, що стосувалися соціальної політики, застосовував доволі універсальний підхід.

У такий спосіб німецькі християнські демократи утворили в німецькій політиці міжрегіональну та міжконфесійну платформу. Вони могли розраховувати на голоси селян і містян, робітників і працедавців. Поки італійські християнські демократи монополізували державу, у Німеччині ХДС монополізували державні питання. У питаннях економічної політики, соціальних послуг і добробуту, а особливо щодо й надалі чутливої теми розділення Німеччини та долі багатьох німецьких вигнанців, ХДС за Аденавера чітко закріпила за собою місце як парасолькова партія центристської більшості. Для німецької політичної культури це був новий відлік.

Головною жертвою успіху ХДС була Соціал-демократична партія (СДП). На позір здавалося, що навіть після втрати своїх традиційних виборців на півночі й на сході країни СДП мало вестися не так уже й погано. Випадки антинацистської боротьби в біографії Аденавера були епізодичні: ще в 1932 році він вважав, що Гітлера можна змусити до відповідальної поведінки, і йому радше пощастило потрапити під підозру нацистів — як у 1933 році (коли його усунули з посади мера Кельна), так і в останні місяці війни, коли він потрапив у нетривале ув’язнення як противник режиму. Без цих випадків, які додавали йому авторитету, західні союзники навряд чи підтримали б його політичне просування.

З іншого боку, лідер соціалістів Курт Шумахер завжди був завзятим противником нацизму. У своїй відомій промові в Райхстазі 23 лютого 1932 року він засудив націонал-соціалізм як «постійний поклик до внутрішньої нікчемності в людині» та безпрецедентно успішний випадок «безперервної мобілізації людської дурості» в історії Німеччини. Після арешту в 1933 році він провів більшість часу в подальші дванадцять років у концентраційних таборах, що назавжди підірвало його здоров’я й вкоротило життя. Вимучений та згорблений Шумахер, приклад особистого героїзму та незламний поборник того, що Німеччина після війни мусить визнати свої злочини, був не просто природним лідером соціалістів, а і єдиним національним політиком у післявоєнній Німеччині, який міг запропонувати своїм співвітчизникам чіткі моральні орієнтири.

Але Шумахер, попри всі свої численні чесноти, повільно усвідомлював новий стан міжнародних справ у Європі. Народжений у Кульмі, що в Пруссії, він не хотів відмовлятися від мети зробити Німеччину об’єднаною та нейтральною. Шумахер не любив і не довіряв комуністам, так само як і не мав щодо них ілюзій; але здається, він справді вірив у те, що демілітаризованій Німеччині дадуть спокій і дозволять самій вирішувати власну долю, і що такі обставини будуть сприятливими для соціалістів. Тож він перебував у радикальній опозиції до прозахідної орієнтації Аденавера та його очевидної готовності змиритися з розділенням Німеччини на невизначений час. Для соціалістів відновлення суверенної, об’єднаної та політично нейтральної Німеччини повинно було мати перевагу перед усіма міжнародними зобов’язаннями.

Шумахера особливо підбурював ентузіазм Аденавера щодо проєкту західноєвропейської інтеграції. На думку Шумахера, План Шумана 1950 року мав на меті створити «консервативну, капіталістичну та клерикальну Європу, в якій заправляли би картелі». Про те, чи помилявся він і якою мірою, тут не йтиметься. Проблема полягала в тому, що соціал-демократи Шумахера не могли запропонувати натомість нічого конкретного. Об’єднавши свою традиційну соціалістичну програму націоналізації та державних гарантій з вимогою об’єднання й нейтралітету, вони отримали на перших виборах у ФРН 1949 року поважний результат — 29,2% голосів і підтримку 6 935 000 виборців (на 424 000 голосів менше, ніж у ХДС / ХСС). Але в середині 1950-х років, коли Західна Німеччина вже була тісно зв’язана із західним альянсом та проєктом Європейського Союзу, що саме зароджувався, а лиховісні пророцтва соціалістів щодо економіки однозначно не справдилися, СДП опинилася в глухому куті. На виборах 1953 та 1957 років соціалісти показали лише на дещицю кращий результат, а їхня частка електорату залишалася без змін.

Тільки в 1959 році, через сім років після передчасної смерті Шумахера, нове покоління німецьких соціалістів офіційно відмовилося від сімдесятилітньої відданості партії ідеям марксизму й вимушено погодилося на компроміс із західнонімецькою реальністю. Марксизм у післявоєнному німецькому соціалізмі виявлявся хіба що на декларативному рівні — СДП припинила плекати щирі революційні амбіції щонайпізніше в 1914 році, якщо вона їх узагалі колись мала. Але рішення відмовитися від застарілих формул соціалістичного максималізму також дозволило німецьким соціалістам скоригувати засади своєї філософії. Попри те, що багатьом не подобалася роль Німеччині в новоствореній Європейській економічній спільноті, вони змирилися і з участю Німеччини в Західному Альянсі, і з потребою перетворитися на Volkspartei — народну партію з електоратом із різних класів, а не тільки з їхнього основного робітничого: це було обов’язково, якщо вони всерйоз збиралися кинути виклик одноосібній владі Аденавера.

Час показав, що реформа СДП була успішною: зростання підтримки партії на виборах у 1961 та 1965 роках зумовила формування в 1966 році «великого» коаліційного уряду разом із соціал-демократами, яких тепер, уперше з часів Веймару, очолював Віллі Брандт. Але іронія полягала в ціні, яку вони сплатили за покращення своїх перспектив. Доки німецькі соціал-демократи залишалися в принциповій опозиції до більшості пропозицій Аденавера, вони так чи інакше сприяли політичній стабільності західнонімецької республіки. Комуністична партія ніколи не мала у ФРН великої підтримки (у 1947 році вона одержала лише 5,7% голосів, у 1953 році — 2,2%, а в 1956-му опинилася під забороною західнонімецького Конституційного суду). Тож СДП не мала конкурентів у політичній лівиці та вбирала в себе увесь молодий і радикальний протестний електорат, який існував на той час. Однак щойно вона сформувала уряд із християнськими демократами та прийняла програму поміркованих реформ, то втратила лояльність ультралівих. Відтепер поза межами парламенту утворилася ніша для нового бунтівного покоління політичних радикалів.

Західнонімецьким політичним керманичам не треба було хвилюватися через можливу появу прямого наступника нацизму, оскільки будь-яку таку партію безпосередньо забороняв Основний закон республіки. Проте серед населення залишалися багато мільйонів його колишніх виборців, голоси більшості яких були розподілені між різними партіями мейнстриму. А тепер з’явилася ще одна група виборців — Vertriebene[188] — етнічні німці, яких вислали зі Східної Пруссії, Чехословаччини й інших місць їхнього колишнього проживання. Із приблизно 13 мільйонів переміщених німців майже 9 мільйонів спочатку оселилися в західних зонах; до середини 1960-х років разом із невпинним потоком біженців на захід, які