Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

прямували через Берлін, у Західній Німеччині опинилися ще 1,5 мільйона німців, виселених зі східних територій.

Vertriebene, до яких здебільшого належали дрібні землероби, власники крамниць і підприємці, було надто багато, щоб просто закрити на них очі. Оскільки вони були «етнічними німцями» (Volksdeutsche), їхні права як громадян та біженців забезпечував Основний закон від 1949 року. У перші роки Республіки їм частіше, ніж іншим німцям, бракувало належного житла чи робочих місць, а отже, вони мали високу мотивацію голосувати на виборах заради одного головного політичного питання — права повернути свою землю та майно в країнах Радянського блоку або ж, якщо це було неможливо, отримати компенсацію своїх втрат.

Окрім Vertriebene, у Німеччині було багато мільйонів ветеранів війни, а після того, як у 1955 році Хрущов погодився передати німецьких військовополонених, їх стало ще більше. Як і виселені німці, ветерани та їхні представники вважали себе насамперед несправедливо скривдженими жертвами війни й післявоєнного врегулювання. Будь-який натяк на те, що політика Німеччини й особливо дії німецьких збройних сил спричинили або виправдовували їхні страждання, агресивно відкидався. Улюбленим власноруч створеним образом Німеччини за часів Аденавера був образ потрійної жертви: спершу від рук Гітлера — кінофільми «Die Letzte Brücke» («Останній міст», 1954 року) про жінку-лікаря, яка боролася з нацистами, або «Канаріс»[189] (1955 року) мали шалений успіх та сприяли популяризації тези про те, що більшість хороших німців усю війну боролися з Гітлером; потім від рук ворогів — розбомблені міські панорами післявоєнної Німеччини створювали враження, що і в тилу, і на полі бою німці жахливо постраждали від рук своїх ворогів; та, зрештою, — через злісні «викривлення» післявоєнної пропаганди, що, як широко вважалося, навмисне перебільшувала «злочини» Німеччини і применшувала її втрати.

У перші роки Федеративної Республіки були наявні ознаки, що такі настрої можуть призвести до значного політичного ревізіонізму. Уже на перших виборах у 1949 році 48 місць у парламенті — втричі більше, ніж у комуністів, та майже стільки ж, скільки у вільних демократів — отримали різні популістські партії націоналістичної правиці. Щойно біженці одержали право на політичну самоорганізацію, з’явився «Блок вигнанців та безправних»: на місцевих виборах у 1950 році в Шлезвігу-Гольштейні (колишній цитаделі Нацистської партії в сільській місцевості) «Блок» отримав 23% голосів. Наступного року в сусідній Нижній Саксонії Соціалістична імперська партія (Sozialistische Reichspartei), яка апелювала до подібного електорату, набрала 11%. Саме з огляду на цей у жодному разі не малозначущий виборчий округ Конрад Аденавер дуже старанно уникав прямо критикувати нещодавнє німецьке минуле та відверто звинувачував Радянський Союз і західних союзників у продовженні німецьких проблем, особливо тих, які з’явилися внаслідок Потсдамських домовленостей.

Щоб задовольнити вимоги біженців та їхніх прибічників, Аденавер та ХДС тримали жорстку лінію щодо Сходу. У міжнародних відносинах Бонн наполягав, щоб кордони Німеччини 1937 року залишалися формально чинними до фінальної Мирної конференції. За Доктриною Гальштейна, запропонованою в 1955 році, Федеративна Республіка розривала дипломатичні відносини з будь-якою країною, яка визнавала НДР (і, відповідно, опосередковано оскаржувала претензію Бонна на те, щоб за Основним законом 1949 року представляти всіх німців). Єдиним винятком був Радянський Союз. Бонн продемонстрував свою непохитність у 1957 році, коли Аденавер припинив дипломатичні відносини з Югославією після того, як Тіто визнав Східну Німеччину. На наступні десять років відносини Німеччини зі Східною Європою, по суті, були заморожені.

У внутрішніх справах, окрім виділення значних ресурсів для допомоги біженцям й інтегрування в західнонімецьке суспільство повернених полонених та їхніх родин, уряди 1950-х років заохочували відверто некритичний підхід до нещодавнього німецького минулого. У 1955 році Міністерство закордонних справ висловило офіційний протест проти показу на тогорічному Каннському фестивалі документального фільму Алена Рене «Ніч і туман»[190]. Стрічка виходила саме тоді, коли Федеративна Республіка збиралася вступити в НАТО, і могла нашкодити відносинам Західної Німеччини з іншими державами: у тексті офіційної заяви було зазначено, що вона «своїм яскравим нагадуванням про болісне минуле порушить міжнародну гармонію фестивалю». Французький уряд радо погодився, і показ скасували[191].

Це не було одноразовою помилкою. До 1957 року західнонімецьке Міністерство внутрішніх справ заборонило показ (східнонімецької) екранізації Вольфгангом Штаудте роману Генріха Манна «Вірнопідданий» (1951), заперечуючи його тезу про те, що авторитаризм у Німеччині має глибоке історичне коріння. Може здатися, що це підтверджує припущення, що післявоєнна Німеччина страждала на тяжку колективну амнезію; однак дійсність була складнішою. Німці не так забули, як пам’ятали вибірково. У 1950-ті роки офіційні представники Західної Німеччини заохочували зручний погляд на німецьке минуле, згідно з яким Вермахт поводився героїчно, а нацисти були в меншості й отримали належне покарання.

Після низки амністій військові злочинці, які дотепер перебували в ув’язненні, впевнено поверталися до громадського життя. Тим часом більшість найгірших німецьких військових злочинів, скоєних на Сході й у таборах, так і не були розслідувані. Попри те, що в Штутгарті в 1956 році заснували Центральний відділ земельних департаментів юстиції, місцеві прокурори старанно уникали будь-яких розслідувань аж до 1963 року, коли Бонн почав на них тиснути; суттєвіші результати з’явилися після 1965 року, коли федеративний уряд збільшив строк позовної давності для вбивств (до того він становив двадцять років).

Особисте ставлення Аденавера до цієї проблеми було непростим. З одного боку, він не мав сумнівів, що розважливе мовчання краще за провокативне публічне декларування правди — така ціна була єдиною запорукою ефективної демократії, позаяк сумління німців того покоління було надто заплямоване. Будь-який інший підхід міг викликати правий реваншизм. На відміну від Шумахера, який публічно та красномовно наголошував на стражданнях євреїв від рук німців, чи німецького президента Теодора Гойса, який у листопаді 1952 року заявив у Берген-Бельзені: «Diese Scham nimmt uns niemand ab»[192], — Аденавер говорив на цю тему дуже мало. Єдиними, про кого він згадував, були постраждалі євреї, однак ніколи — німецькі злочинці.

З іншого боку, він продемонстрував, що не має змоги опиратися тиску щодо репарацій. У вересні 1952 року Аденавер досяг домовленості з прем’єр-міністром Ізраїлю Моше Шаретом стосовно виплат уцілілим євреям у загальному обсязі 100 мільярдів дойчмарок. Ця угода наражала Аденавера на певний політичний ризик у Німеччині: у грудні 1951 року тільки 5% опитаних західних німців відчували «провину» щодо євреїв. Ще 29% визнавали, що Німеччина має виплатити єврейському народу певне відшкодування. Решта розділилися на тих (близько двох п’ятих опитаних), хто вважав, що відповідати й платити мусили тільки ті люди, «які справді були в чомусь винні», і тих, хто вважав (21%), «що євреї самі частково відповідальні за те, що