Читати книгу - "Учень убивці"

В мене з’являлося відчуття, що все не так, як здавалося. Я боявся задрімати, бо знав: якщо засну, то спатиму аж до пізнього вечора. Невдовзі слуги принесли глеки з холодною й гарячою водою. І тарілки з фруктами й сиром. Згадавши, що ці «слуги» можуть мати шляхетніше походження, ніж у мене, я поставився до них з відповідним пошанівком. Пізніше я задумався над тим, чи не є це запорукою такої гармонії у цій будівлі, адже до слуг тут ставилися з такою ж шанобою, як і до аристократів.

Це був день великого святкування. Всі палацові входи-виходи були вільні. Народ прибував сюди з усіх долин Гірського королівства, щоби подивитися на церемонію присяги. Поети й менестрелі показували свою майстерність, і принцесі підносили подарунки. Я офіційно привітав її, подарувавши їй травники та насіння трав. Ми показали племінне поголів’я з Шістьох герцогств, яке потім подарували тим, кому воно більше було потрібно і хто міг з ним краще поратися. Одного барана чи бика з самицями могли відправити як загальний подарунок в будь-яке село. Всі інше — птицю, тварин, зерно, метал — виставили в палаці, де на них міг подивитися кожен.

Барріч був там. Я вперше побачив його за кілька днів. Напевне, він прокинувся ще на світанку, щоб якомога краще підготувати своїх підопічних. Яскраві стрічки та дзвоники прикрашали гриви й хвости кожного коня. На кобилі для Кеттрікен збруя була з найкращої шкіри, а на її хвості та гриві висіло так багато срібних дзвіночків, що кожен помах хвостом перетворювався на дзеленькання. Наші коні відрізнялися від маленьких закустряних гірських коней, тому багато хто прийшов на них подивитись. Барріч стояв з утомленим, але гордим обличчям. Його коні геть не реагували на галас навколо. Кеттрікен довго розхвалювала кобилу з такою пошаною до Барріча, що розтопила навіть його незворушність. Коли я підійшов, то здивовано почув, як він говорить чистою мовою ч’юрдів, хоч і повільно. Але після обіду я здивувався ще більше. На довгих столах стояли страви, які могли споживати як жителі палацу, так і гості. Багато чого готувалося на місцевій кухні, але ще більше їжі принесли горяни. Вони без вагань ставили на стіл кружала сиру, буханки чорного хліба, сушене та копчене м’ясо, солоні огірки й тарілки з фруктами. Все це мало напрочуд спокусливий вигляд, але мій шлунок все ще був занадто чутливим. Утім, мене вразило те, як подавали страви: аристократи та прості люди ділилися між собою. А ще я помітив, що біля входу не було вартових. Усі їли разом і спілкувалися одне з одним.

Рівно в обід усі замовкли. Кеттрікен піднялася на поміст у центрі. Вона простими словами сказала, що тепер належить Шістьом герцогствам і сподівається, що добре служитиме їм. Вона подякувала своєму краю за все, що він зробив для неї, за їжу, яку тут було вирощено для того, щоб її прогодувати, за воду з її снігу та річок, повітря гірських вітрів. Принцеса наголосила, що їде в чужий край не через те, що не любить свого, а задля добробуту обох країн. Під час її промови всі мовчали, як і коли вона спускалася з помосту. Потому святкування продовжилося.

Прийшов Раріск. Він шукав мене, щоб дізнатися, як я почуваюся. Я запевнив його, що вже все гаразд, хоч насправді дуже хотів спати. Одяг, який пані Гесті вибрала для мене, був пошитий за останньою придворною модою. В моєї сорочки були незручні рукави, які занадто стискували зап’ястя, а зав’язки постійно втрапляли в їжу. Я хотів піти звідси, щоби послабити зав’язки і зняти комір, але знав: якщо зараз піду, то Чейд гніватиметься, бо тоді я не знатиму, що відбуватиметься під час моєї відсутності. Гадаю, Раріск зрозумів, що мені потрібен спокій, бо раптом запропонував прогулятися на псарню.

— Я хочу тобі показати, як мої собаки змінилися після того, як їх схрестили із псами з Шістьох герцогств, — запропонував він.

Ми вийшли з палацу й невдовзі дісталися довгої дерев’яної споруди з низькою стелею. Повітря освіжило мою голову й підняло настрій. Всередині він показав мені вольєр, де сука нюшила за виводком рудих щенят з лискучою шерстю. Вони гралися, борюкаючись у соломі. Уздрівши мене й Раріска, цуцики безтурботно зачеберяли до нас.

— Вони з баккіпської династії. Не гублять сліду навіть під час зливи, — гордо промовив Раріск. Він також показав мені інші породи, включаючи мініатюрного песика на тоненьких ніжках, твердячи, що він може дістати дичину навіть на верхівці дерева.

Ми вийшли з псарні. Надворі сяяло сонце. На купі сіна спав старий собака.

— Спи, старенький. У тебе вже достатньо цуценят, тому тобі не треба полювати. Якщо ти, звісно, сам не захочеш, — приязно промовив Раріск. Почувши голос хазяїна, пес підскочив і лагідно пригорнувся до господаря. Пес подивився на мене. То був Нюхач.

Я витріщився на нього, а він лагідно дивився у відповідь своїми жовтими очима. Я легенько прочитав думки, але відчув лише здивування. Потім — потік тепла та прив’язаності. Без сумніву, тепер він належав Раріску; сильний зв’язок між нами зник. Але я відчував його приязну ніжність та теплі спогади про ті часи, коли він був ще цуценям і ми були разом. Я опустився на одне коліно й погладив його руду шерсть, що з роками стала кострубатою. Його очі починали затуманюватись від старості. Коли я його торкнувся, то на мить між нами виник колишній зв’язок. Я знав, що йому подобалося лежати на сонці, але він з радістю побіг би полювати, особливо якщо Раріск буде поряд. Я поплескав його по спині й одвернувся. Раріск з подивом дивився на мене.

— Я знав його ще цуценям, — сказав я.

— Багато років тому Барріч відправив його до мене разом з мандрівним писарем, — повідомив Раріск. — Я з ним чудово проводив час на полюванні.

— Ти добре за ним доглядав, — промовив я. Ми рушили в бік палацу. Але як тільки Раріск залишив мене, я одразу ж подався до Барріча. Як тільки підійшов, йому саме дозволили вивести коней на свіже повітря, бо навіть найсумирніші тварини нервували в закритому приміщенні, де так багато незнайомців. Я розумів його проблему, бо доки він виводитиме одних коней, то інші залишаться без нагляду. Коли я прийшов, він сторожко подивився на мене.

— Поки тебе не буде, я поможу їх вивести, — запропонував я. Але Барріч і далі робив своє діло з байдужим і