Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

від перспективи публічного розголосу, однак здобич сама йшла до рук, тож він вирішив на це пристати. Звісно, його ім’я може з’явитися в кількох дрібних виданнях Нью-Йорка, однак у Сан-Франциско про це, ймовірно, ніхто не дізнається.

«Годинник “Rolex”? Який “Rolex”? — уголос промовляв Маршал. — О, той годинник, який Макондо надіслав мені після завершення терапії? Годинник, який я відмовився прийняти й повернув Адріані?» Говорячи це, він зняв годинник зі свого зап’ястка й заховав у комоді. Його ніхто не звинувачуватиме. Невже хтось повірить Пітеру Макондо? Про «Rolex» знали тільки його дружина та Мелвін. Ширлі мовчатиме. А щодо Мелвіна — він тримав у таємниці напади його іпохондрії, тож цим не варто було перейматися.

Із Рендалом вони розмовляли щовечора, їхні розмови тривали щонайменше двадцять хвилин. Маршал відчував неабияке полегшення: нарешті він знайшов людину, якій можна довіритися, з якою можна співпрацювати… можливо, навіть друга. Артур передав Маршалові одного зі своїх пацієнтів — інженера ІВМ, який мав переїхати до Сан-Франциско.

Проте їм не вдавалося дійти згоди щодо суми інвестиції, яку слід було передати Макондо. Артур і Пітер домовилися пообідати разом через чотири дні. Пітер погодився надати Артурові банківський вексель, а той, у свою чергу, мав принести чек на сорок тисяч доларів. Однак Артур хотів отримати ці сорок тисяч від Маршала. Він нещодавно придбав літній будиночок, тож не мав вільних грошей. Звісно, він міг би скористатися грішми, що їх отримала дружина у спадок від матері, яка померла минулої зими. Але дружина належала до шанованої нью-йоркської родини й трепетно ставилася до думки оточення, а тому наполягала на тому, щоб Артур узагалі відмовився від участі в цій огидній справі.

Така несправедливість страшенно ображала Маршала: він докладав усіх зусиль, аби переконати Артура, і врешті-решт втратив будь-яку повагу до свого боягузливого колеги. Утім, усвідомлюючи, що той під тиском дружини може будь-якої миті відмовитися брати в цьому участь, погодився сплатити шістдесят відсотків суми. Артур мав вручити Макондо чек, виписаний нью-йоркським банком. Маршал мав переказати двадцять чотири тисячі доларів на рахунок Артура за день до обіду колеги з Пітером. Він міг привезти цю суму до Нью-Йорка або ж скористатися послугами банку. Артур неохоче погодився додати решту — шістнадцять тисяч доларів.

Повернувшись додому наступного вечора, Маршал прослухав повідомлення від детектива Дарнела Коллінза з центрального мангеттенського відділу боротьби з шахрайством. Він одразу зателефонував йому, однак марно. Оператор відділу втомлено запропонувала йому зателефонувати вранці — офіцер Коллінз був на завданні, а справа Маршала не видавалася невідкладною.

Наступного дня перший пацієнт Маршала мав прийти о сьомій ранку. Маршал поставив будильник на п’яту ранку й зателефонував до Нью-Йорка ще вдосвіта.

— Я повідомлю, що ви телефонували. Гарного дня, — почув він від оператора.

А за десять хвилин задзеленчав телефон.

— Містер Маршал Стрейдер?

— Лікар Стрейдер.

— О, перепрошую. ЛІКАР Стрейдер. Це детектив Коллінз, відділ боротьби з шахрайством, Нью-Йорк. У мене тут є ще один лікар — Артур Рендал. Він каже, що ви постраждали від того, хто нас напрочуд цікавить. Іноді він називає себе Пітером Макондо.

— Так, я дуже постраждав. Він украв у мене дев’яносто тисяч доларів.

— Ви не одні, є й інші жертви, яких обдурив цей Пітер Макондо. Мені потрібні деталі. Розкажіть усе, що пам’ятаєте. Я записую нашу розмову на плівку — ви не проти?

Протягом п’ятнадцяти хвилин Маршал сумлінно описував ситуацію з Макондо.

— Господи, оце так! Тобто ви хочете сказати, що добровільно віддали йому дев’яносто тисяч доларів!

— Ви мене не зрозумієте, бо не знаєте нюансів психотерапевтичної ситуації.

— Та невже? Гм, я, звісно, не лікар, але скажу: я б ніколи не попрощався зі своїми грішми в такий спосіб. Дев’яносто тисяч доларів — це чималі гроші.

— Я ж казав, що мав завірений вексель. Його перевіряв мій юрист. Це стандартна ситуація. Банк зобов’язується виплатити гроші на вимогу власника.

— Авжеж, це той вексель, який ви вирішили перевірити через два тижні після від’їзду Макондо…

— Стривайте, детективе, це ви про що? Ми на судовому засіданні? Гадаєте, мене це тішить?

— Окей, друже, не переймайтеся, все буде добре. Ось що ми плануємо зробити, аби зарадити вашому горю. Ми хочемо заарештувати цього хлопця просто під час обіду, коли він хруматиме свій радичіо. Імовірно, це трапиться наступної середи о пів на першу чи о першій. Та якщо ви хочете, щоб він точно потрапив за ґрати, маєте приїхати до Нью-Йорка і впізнати його протягом дванадцяти годин після арешту. Себто маєте прибути в середу до півночі. Годиться?

— Я обов’язково там буду.

— Гаразд, друже, ми на вас розраховуємо. І ще дещо — у вас лишився той фальшивий вексель та квитанція банківського чека?

— Так. Я маю привезти їх з собою?

— Авжеж, захопіть оригінали, а от копії я хотів би побачити просто зараз. Ви зможете надіслати їх факсом, бажано сьогодні? Номер два-один-два-п’ять-п’ять-п’ять-три-чотири-вісім-дев’ять. Зазначте, що це для детектива Коллінза. Ага, і ще одне. Мабуть, не варто й говорити про це, але маю вас застерегти: у жодному разі не приходьте до ресторану. Бо тоді наша пташка спурхне й усім буде непереливки. Дочекайтеся мене у відділку на П’ядесят четвертій вулиці — це між Восьмою і Дев’ятою. Або ж домовтеся про зустріч із вашим приятелем і, коли все закінчиться, приходьте до мене разом. Повідомте, який варіант вам імпонує. Є якісь запитання?

— Так, є. Це безпечно? Лікар Рендал передаватиме йому справжній чек, і більша частина цих грошей належить мені…

— Вам? Я гадав, то його гроші.

— Ми домовилися, що я надам шістдесят відсотків — двадцять чотири тисячі доларів.

— Щодо безпеки… За сусіднім столиком обідатимуть двоє наших співробітників, а ще троє спостерігатимуть за ситуацією та фільмуватимуть кожний рух. Так, це цілком безпечно. Але я цього не робив би.

— Чому?

— Завжди може трапитися якийсь форс-мажор: землетрус, пожежа, серцевий напад у трьох офіцерів… знаєте, все може бути. Але так, це цілком безпечно. Попри те, що я на це не пристав би. Але ж я не лікар.

* * *

Маршал знову насолоджувався життям. Він почав бігати і грати в баскетбол. Скасував зустрічі з Керол, бо боявся розповідати про те, що йому вдалося вистежити Пітера. Вона ж бо стояла на своєму: на її думку, він мав змиритися з цією втратою та подолати свій гнів. «Чудовий урок для психотерапевта, який дає неправильні поради, — думав Маршал. — Якщо пацієнт не скористався вашою порадою, він до вас не повернеться».

Він щовечора спілкувався з Артуром Рендалом. Той дедалі більше нервувався, адже невдовзі мав зустрітися з Пітером.

— Маршале, моя дружина переконана, що моя участь у цій справі може завдати мені непоправної шкоди. Ця історія потрапить на шпальти газет. Про це дізнаються мої пацієнти. А моя репутація? З мене кепкуватимуть або ж звинуватять мене в тому, що я пристав на пропозицію інвестувати разом із пацієнтом!

— Але ж ідеться не про те, що ви справді інвестуватимете. Ви допомагаєте поліції впіймати злочинця. Це піде на користь вашій репутації.

— О, про це газети не писатимуть. Поміркуйте, вони ж ласі виключно до скандалів, особливо коли йдеться про психіатрів. Я починаю усвідомлювати, що мені