Читати книгу - "Спокута сатани"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
− Я вас не розумію, − промовив я мляво.
Однак пристрасність і дивна гіркота його тону вселяли мені побожність.
− Ви не розумієте? − перепитав він. − Однак у моїй думці немає нічого недоладного! Якби люди зберігали вірність своїм безсмертним нахилам і Богові, який створив їх; якби чоловіки були великодушними, чесними, безстрашними, безкорисливими, правдивими; якби жінки були чистими, мужніми, ніжними та люблячими, − хіба не можете ви собі уявити, що красу і силу такого світу Люцифер, Син Ранка, не ненавидів би, а любив? Що замкнену браму Раю було б відчинено для нього, і він, знісшись до Творця завдяки молитвам чистих істот, знов одягнув би янгольський вінець? Хіба ви не можете зрозуміти це, нехай і в межах легенди?
− Маєте рацію, для легендарної історії ідея дуже гарна, − погодився я. − І для мене, як я вам уже говорив, цілком нова. А позаяк чоловіки ніколи не стануть чесними, а жінки − чистими, то боюся, що в бідолашного диявола дуже погані шанси коли-небудь досягти спокути!
− Я також цього боюся! − і він подивився на мене з дивною усмішкою. − Дуже боюся! Але незважаючи на це, я радше шаную його за те, що він − Архиворог такої негідної раси!
Він із хвилину помовчав, потім додав:
− Я дивуюся, як це ми зупинились на такому абсурдному предметі розмови? Він нудний і нецікавий, як незмінно нудні всі «духовні» теми. Я порадив вам вибратися в цю подорож не для того, щоб віддаватись філософським суперечкам, а для того, щоб ви забули всі негаразди й насолоджувались теперішнім, доки воно триває.
Його голос бринів співчутливою добротою, яка відразу збудила в мені гостре відчуття жалощів до самого себе − відчуття, яке геть послаблює внутрішню впевненість. Я тяжко зітхнув.
− Правда, я страждав, − сказав я, − дужче, ніж більшість людей!
− Дужче навіть, ніж більшість мільйонерів заслуговує страждати! − заявив він із тим незмінним відтінком сарказму, яким відзначались його дружні завваги. − Уважається, що гроші винагороджують людину за все; одна багата дружина ірландського «патріота» воліла тримати при собі свій лантух із золотом навіть тоді, коли її чоловіка було оголошено банкрутом! Як вона «обожнювала» свого подруга, нехай скажуть інші! А щодо вас − беручи до уваги вашу багату касу, виходить, що доля повелася з вами дещо неласкаво!
Напівжорстока, напівлагідна усмішка світилася в його очах, коли він говорив, і знову мене охопило дивне почуття неприязні й страху до нього. А втім, наскільки миле було мені його товариство! Я мусив визнати: подорожувати разом із ним на борту «Полум'я» до Александрії було чудово. У матеріальному плані не лишалося бажати нічого кращого: на цій дивовижній яхті, яка неслася морем, ніби чарівний корабель, було все, що тільки могли винайти розум і фантазія. Деякі з матросів були майстерними музикантами, і тихими вечорами, коли сідало сонце, вони приносили струнні інструменти й тішили наш слух чарівними мелодіями. Сам Лючіо часто співав. Його могутній голос лунав, здавалось, над усім видимим морем з такою пристрастю, яка могла б змусити янголів спуститися з небес і слухати. Поступово моя душа почала просякатись цими уривками сумовитих, шалених, чарівливих мінорних мотивів, і я безмовно страждав. Мене охоплював непоясненний сум, передчуття лиха та ще якесь тяжке почуття, якому я заледве можу дати ім'я, − жахлива непевність мандрівника, який заблукав у дикій пустелі. Я терпів ці пароксизми душевної агонії на самоті, і в ці страшні пекучі миті мені здавалося, що я божеволію. Я ставав дедалі похмурішим і мовчазнішим, і коли ми нарешті прибули до Александрії, я не відчував особливого задоволення. Місце було нове для мене, однак я не помічав новизни: все здавалося мені нудним, безбарвним і нецікавим. Тяжке, майже летаргічне заціпеніння скувало мої почуття, і коли ми лишили яхту в гавані й вирушили до Каїра, я не відчував жодної насолоди з подорожі й був байдужий до всього, що бачив.
Я лише почасти пробудився, коли ми найняли розкішну барку з почтом слуг і вирушили вгору Нілом. Оточена очеретами сонна жовта ріка зачарувала мене; довгі години я проводив, розпроставшись у гойдалці на палубі й споглядаючи безбарвні береги, хвилясті піски, зруйновані колони й понівечені храми померлих царств минулого. Якось увечері, коли великий золотий місяць, дивлячись із висоти на вікові руїни, плив по небу, я задумливо промовив:
− Якби тільки можна було глянути на ці стародавні міста, побачити їх у тому вигляді, як вони існували раніше, − які б дивовижні відкриття ми зробили! Наші сучасні дива цивілізації та поступу здалися б нам дрібничками! Я певен, що ми в наші дні лише наново відкриваємо те, що знали люди у старовину.
Лючіо вийняв сигару з рота й задумливо дивився на неї; потім, ледь усміхнувшись, глянув на мене.
− Хотіли б ви побачити яке-небудь воскресле місто? − спитав він. − Тут, саме на цьому місці, кілька тисяч років тому панував цар із жінкою − не з царицею, а зі своєю фавориткою, яка так само славилася зі своєї вроди та доброчесності, як ця річка − зі своїх плодоносних розливів. Цивілізація тут прогресувала велетенськими кроками, але з одним винятком: вона не переросла віри. Сучасні Франція та Англія перевершили стародавні культури у своєму презирстві до Бога та віри, у зневазі до божественних речей, у невимовному ласолюбстві та блюзнірстві. Цим містом, − і він махнув рукою в напрямку похмурого берега, де високі очерети похитувались над потворними уламками зруйнованої колони, − керувала передовсім сильна, чиста віра його народу, а правителькою була жінка. Царська фаворитка чимось нагадувала Мевіс Клер, обдаровану генієм; вона була наділена справедливістю, мудрістю, любов'ю,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спокута сатани», після закриття браузера.