Читати книгу - "Симпатик"

безумний, а не божевільний, хоча не мав жодного бажання виводити коменданта з омани. Він бачив одне значення у слові «ніщо» — негатив, небутність, наприклад — «там нічого нема». Позитивне значення його уникало, той парадоксальний факт, що ніщо насправді — щось. Наш комендант не зрозумів жарту, а ті, хто не розуміє цього жарту, направду небезпечні люди. Це вони говорять про ніщо з величезною побожністю, вони просять інших померти за ніщо, вони шанують це ніщо. Така людина не толеруватиме того, хто сміється з нічого.

— Ви задоволені? — спитав комендант комісара, й обидва дивилися згори вниз на мене, а я схлипував, ридав і сміявся водночас. — Тепер знову мусимо викликати лікаря.

— Тоді викликайте, — сказав комісар. — Важку частину закінчено.

Лікар перевів мене назад у мою стару ізоляційну камеру, хоча тепер вона була не замкнена. Я міг піти, коли мені заманеться, але не робив цього, й охоронцеві з дитячою пикою іноді доводилося витягати мене з кутків кімнати. Ті рідкісні моменти, коли я виходив добровільно, ніколи не траплялися вдень, тільки вночі, бо кон’юнктивіт зробив мої очі чутливими до сонячного світла. Лікар прописав мені покращене харчування, сонячні ванни та вправи, але я хотів лише спати, а коли не спав, був сомнамбулічний і мовчазний, за винятком візитів коменданта.

— Він досі нічого не говорить? — питав комендант щоразу, як заходив до мене, і на це я відповідав:

— Ніщо, ніщо, ніщо, — усміхнений простак у кутку кімнати.

— Бідолаха, — казав лікар. — Він трохи, як би це сказати, збитий з пантелику після пережитого.

— То зробіть з цим що-небудь! — вигукував комендант.

— Зроблю все, що зможу, але це все залежить від його розуму, — відповідав лікар, вказуючи на моє вкрите синцями чоло.

Лікар був правий лише наполовину. Звісно ж, усе залежало від мого розуму, але якого? Однак зрештою лікар знайшов лікування, що поставило мене на повільну дорогу до одужання, яка мала завершитися возз’єднанням мене зі мною. Одного дня, сидячи на стільці поряд зі мною, коли я скрутився в кутку, згорнувши руки і поклавши на них голову, він сказав:

— Можливо, знайомі заняття тобі допоможуть. — Я глянув на нього одним оком. — До початку свого іспиту ти займався тим, що писав своє зізнання. Твій стан нині такий, що навряд чи ти здатен щось написати, та може бути, що навіть прості знайомі рухи тобі допоможуть.

Я глянув на нього обома очима. Лікар дістав зі свого кейса товстий стос паперу.

— Знайомо виглядає?

Я обережно розкрив руки, взяв папір. Подивився на першу сторінку, тоді на другу, на третю, повільно гортаючи пронумеровані 376 сторінок.

— Як думаєш, що це? — спитав лікар.

— Моє зізнання, — пробурмотів я.

— Саме так, друже! Дуже добре! Тепер я хочу, щоб ти переписав своє зізнання. — Він дістав ще один стос паперу і кілька ручок. — Слово за словом. Зробиш це для мене?

Я повільно кивнув, і він лишив мене на самоті з двома стосами паперу. Дуже довго, певно що годинами, я витріщався на першу порожню сторінку, тримаючи ручку тремтячою рукою. А тоді почав, висолопивши язика. Спочатку я був здатний переписувати всього лише кілька слів на годину, тоді — сторінку на годину, тоді — кілька сторінок. Слина скрапувала на сторінки, і переді мною в ті місяці, що зайняло переписування цієї сповіді, розгорнулося все моє життя. Поступово, поки загоювалося моє вкрите синцями чоло, а я всотував свої власні слова, я відчув симпатію до чоловіка на цих сторінках, цього розвідника з сумнівними інтелектуальними здібностями. Він був дурний чи надто розумний для свого власного добра? Він обрав правильну чи неправильну сторону історії? І чи не варто всім нам ставити собі ці ж питання? Чи це мало турбувати тільки нас зі мною?

Поки я закінчив переписувати своє зізнання, отямився достатньо для того, щоб зрозуміти, що на цих сторінках відповідей мені не знайти. Коли лікар наступного разу прийшов мене оглянути, я попросив його про послугу.

— Що тобі потрібно, друже?

— Ще паперу, лікарю. Ще паперу!

Я пояснив йому, що хочу написати історію того, що сталося після мого зізнання, протягом мого нескінченного іспиту. Тож він приніс мені ще паперу, і я списав нові сторінки про те, що зі мною робилося в оглядовій кімнаті. Мені було дуже шкода чоловіка з двома розумами, цього слід було чекати. Він не усвідомлював, що місце такій людині було в низькобюджетному фільмі, голлівудському чи японському, про військовий експеримент, що пішов жахливо не так, як гадалося. Як наважився чоловік з двома розумами думати, що може представляти самого себе, а не те, щоб когось іншого, зокрема свій непокірний народ? Зрештою, їх ніколи не вийде гідно представити, байдуже, що говорять ті, хто намагається це зробити. Однак, поки стос паперу ріс, я відчув ще дещо, що мене здивувало: спочуття до чоловіка, який робив усе це зі мною. Чи ж його, мого друга, не мучили ті речі, що він зі мною робив? Коли я дійшов до кінця рукопису, коли я закінчив його тим собою, який кричав одне слово в яскраве світло, я був упевнений, що це так. Після цієї впевненості мені лишилося лише попросити лікаря влаштувати мені зустріч з комісаром.

— Дуже хороша ідея, — сказав лікар, поплескавши по сторінках мого рукопису і задоволено киваючи. — Ти майже закінчив, хлопчику мій. Майже закінчив.

Я не бачив комісара, відколи закінчився мій іспит. Він лишив мене самого, щоб я почав одужувати, і думаю, він зробив це тому, що теж відчував внутрішній конфлікт через те, що зробив зі мною, хоча те, що робилося, мало бути зроблене, щоб я сам знайшов відповідь. Ніхто не міг підказати мені відповіді до цієї загадки, навіть він. Він міг лише пришвидшити моє перевиховання через цей небажаний біль. Скориставшись цим методом, він вагався, чи слід знову бачити мене, і, зрозуміло, чекав від мене ненависті. На нашій наступній і останній зустрічі в його помешканні йому було помітно ніяково, поки він пропонував мені чай, барабанив пальцями по своїх колінах, вивчаючи останні написані мною сторінки. Що кат і катований можуть сказати один одному, коли їхній кульмінаційний момент минув? Я не знав, але коли сидів і спостерігав за ним зі свого бамбукового стільця, досі розділений на одне і друге Я, то помітив у ньому схожу розділеність, у тій жахливій порожнечі, де колись було обличчя. Він був комісаром, але водночас був і Маном; він був моїм допитувачем, але й моєю довіреною особою; він був зловмисником, який катував мене, але