Читати книгу - "Бавдоліно"

Звідки ж вони беруть цих вродливих і добре збудованих юнаків, якщо цілу провінцію Пндапецім населяють лише примхи природи?

— Ясна річ, євнухів привозять з чужих країв. Так буває в багатьох військах і державних апаратах, бо хто має владу, не повинен належати до спільноти, якою керує, щоб не було жалю і поблажливості до підданців. Може, саме цього хотів Пресвітер, щоб тримати в покорі цей почварний і задирливий люд.

— Щоб мати змогу без докорів сумління послати їх на смерть. Бо зі слів Праксея я зрозумів ще дві речі. Пндапецім був останнім аванпостом перед початком царства Пресвітера. Далі була тільки ущелина між горами, яка провадила на іншу територію, а на скелях, які оточували ущелину, стояли постійні пости нубійської сторожі, готової закидати лавинами каміння будь-кого, хто б насмілився проникнути в ущелину. На виході з ущелини починалося безмежне болото, і болото це було таке підступне, що хто б не намагався перейти через нього, його відразу засмоктувала трясовина або рухомі піски, бо в них варто лише загрузнути по коліно, як ногу вже не витягти, і так врешті ціла людина зникає, немов потонувши в морі. Через болото вела лиш одна безпечна стежка, якою можна було перейти через нього, але її знали тільки євнухи, яких навчили впізнавати її за певними ознаками. Отже, Пндапецім був воротами, твердинею, запором, який треба було зламати, щоб потрапити в царство.

— Якщо ви були першими гістьми хтозна за скільки століть, значить, захищати ці ворота було не так уже й важко.

— Навпаки. Праксей не дуже хотів про це говорити, немов згадувати про тих, хто їм загрожував, було заборонено, але потім усе-таки вирішив тайкома сказати мені, що ціла провінція живе у страху перед войовничим народом, плем'ям білих гунів, які з хвилини на хвилину можуть на них напасти. Якби вони підійшли до брам Пндапеціма, євнухи вислали б проти них на вірну смерть одноногів, блеміїв та всіх інших потвор, щоб зупинити трохи їхнє просування, а тоді відвели б Диякона до ущелини, закидали б камінням прохід і сховалися б у царстві. Якби їм це не вдалося і якби їх спіймали, білі гуни могли б примусити під тортурами одного з них показати єдиний правильний шлях до землі Пресвітера, тому всіх їх навчили, що перед тим, як їх схоплять у полон, вони повинні вбити себе отрутою, яку кожен з них носить у мішечку, що висить на шиї, під одягом. Найжахливіше те, що Праксей був певен, що вони в будь-якому разі врятуються, бо в останню мить зможуть заслонитися нубійцями, мов щитом. Яке це щастя, казав Праксей, мати за тілоохоронців циркумциліонів.

— Я чув про них, але це було багато століть тому на узбережжі Африки. Там жили єретики, звані донатистами, які вважали, що церква має бути спільнотою святих, але, на жаль, усі її служителі були вже розбещені. Отже, на їхню думку, жоден священик уже не міг уділяти святих таїнств, і вони провадили вічну війну зі всіма іншими християнами. Найрішучішими серед донатистів були власне циркумциліони, варвари чорної раси, які блукали полями і долинами, шукаючи мучеництва, кидалися зі скель на подорожніх з криком «Deo laudes»[125] і, погрожуючи їм палицями, наказували вбити себе, щоб мати змогу зазнати слави мучеництва. А коли злякані люди відмовлялися це робити, циркумциліони спершу забирали в них усе майно, а тоді розвалювали їм голову. Але я думав, що фанатики ці вже вимерли.

— Очевидно, нубійці Пндапеціма були їхніми нащадками. Вони, казав мені Праксей зі своєю звичною зневагою до підданців, будуть неоціненні під час війни, бо охоче дадуть ворогові себе вбити, а за той час, поки їх усіх вбиватимуть, євнухи встигнуть закрити прохід в ущелину. Але вже багато століть циркумциліони очікували на цю нагоду, та ніхто не вторгався в провінцію, вони кусали вудила, не вміючи жити в мирі; вони не могли напастувати і грабувати потвор, бо мали наказ захищати їх, тому відводили душу, ганяючись за дикими тваринами і поборюючи їх голими руками; іноді вони проникали по той бік Самбатіону, у кам'яні пустелі, де жили химери і мантикори, і дехто з них зазнав щастя скінчити життя так, як Абдул. Та цього було їм мало. Іноді найзапекліші з них спадали з розуму. Праксеєві вже доповіли, що пополудні один з них благав нас зняти йому голову; а інші, стоячи на чатах біля ущелини, кидалися з верхівок, і загалом їх важко було тримати у вузді. Євнухам нічого іншого не залишалося, як тримати їх напоготові, щодня обіцяючи їм неминучу небезпеку, запевняючи, що білі гуни вже біля брами міста, і тому нубійці часто блукали рівниною, напружуючи очі, і аж здригалися від радості, коли здалеку бачили якісь клуби пилюки, очікуючи прибуття нападників, живлячи надію, яка пожирала їх століттями, покоління за поколінням. А тим часом не всі з них були справді готові принести себе в жертву, а лиш голосно заявляли про своє прагнення мучеництва, щоб їх добре годували і зодягали, тому їх тримали в послуху, даючи досхочу смачних наїдків і бурку. І я зрозумів, чому досада євнухів з дня на день зростала: вони були змушені правити потворами, яких вони ненавиділи, і ввіряти своє життя ненажерливим і вічно п'яним фанатикам.

Пора була пізня, і Праксей звелів нубійській сторожі відвести їх туди, де вони мали ночувати, напроти вежі, у кам'яний вулик невеликих розмірів, де всередині знайшлося місце для них усіх. Вони піднялися туди по легеньких драбинах і, виснажені особливими подіями цього дня, спали аж до ранку.

Розбудив їх Ґаваґай, готовий їм служити. Від нубійців він дізнався, що Диякон готовий прийняти гостей.

Вони вернулись у вежу, і Праксей особисто провів їх зовнішніми терасами аж до останнього поверху. Там, пройшовши крізь двері, вони опинилися в круглому коридорі, у який виходило багато інших дверей, одні поруч з другими, немов вишкір зубів.

— Я лише пізніше збагнув будову того поверху, мосьпане Никито. Мені важко описати його, але спробую. Уяви собі, що цей круглий коридор є облямівкою кола, у центрі якого розташований центральний салон, теж круглий. Кожні двері, які виходять в коридор, ведуть у галерею, і кожна з цих галерей біжить немов уздовж променя, що виходить із серединного приміщення. Та якби галереї ці були прямі, з круглого коридору на краю було б видно, що діється в центральному салоні, а з центрального салону можна було б бачити, чи галереєю хтось не надходить. Натомість кожна галерея спочатку була пряма, але