Читати книгу - "Нафта"

147
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 112 113 114 ... 179
Перейти на сторінку:
через спеку, біля якого, певно, було ще спекотніше, адже із зовсім безхмарного неба всередину вривалися нестримні сонячні промені. Майже ніби силуети, оповиті дрібним блискучим пилом, там стояли депутати Анджело Нікосія та Піно Рауті{60}. Здається, вони були в доброму гуморі, почувалися вільно. Депутат Нікосія щойно зустрівся з промисловцем Монті й розповів йому, послуговуючись якою стратегією він має намір підштовхнути до створення парламентської комісії, яка б провела розслідування щодо Коні. Він з певністю стверджував, що на люди вилізуть «страшенні речі» й помилки, які зачеплять не одного політичного діяча. Через це під час розмови він сказав такі слова: «Як на мене, Джуліано Андреотті та Джуліо Онесті — одна людина». Що ж до депутата Піно Рауті, то кілька днів тому він мав зустріч із таким собі Бруно Ріфезером. Вони обговорили, як просувається судове слідство над Рауті «щодо замахів крайніх правих», а також звинувачення, які пролунали на адресу Монті, буцімто він фінансує екстремістський рух того-таки Піно Рауті. Судячи із спокійного вигляду останнього, про який ми вже згадували, щодо цього не було підстав непокоїтися.

У цигарковім диму, що змішувався з блискучим від сонячних променів пилом, котрий, ніби на полотнах Караваджо, вривався у залу Квіринальського палацу, стояв чоловік, геть-чисто зодягнений у біле, у білому береті, напнутому на довговиде обличчя, як у дрібного постарілого підлітка, який наразі морщився ще й через дим від цигарки, що стирчала у нього з рота. Це був генерал Евдженіо Хенке{61}. У сліпучому сонячному промінні ніби розійшлось темне провалля, у якому ледь виднілися світло-червоні, убогі та гнітючі, як і все, що належить державі, шпалери. Переступивши перепону зі сліпучого світла, Карло опинився у тьмяному куточку Вітальні, який до того ж був напрочуд прохолодним і в якому кільком щасливцям поталанило повсідатися на стільчики. Це були стільчики вісімнадцятого століття, позолочені й, правду кажучи, незручні, та все-таки це були стільці; поруч навіть стояла гарненька канапа. Всі ці меблі стояли навколо незапаленого каміна (він увесь був візерунчастий, оздоблений ліпниною та позолотою). Це було спокійне місце, подалі від кипучого пекла. Там було тихо. Власне, всі, хто сидів на стільчиках, пильно вслухалися у слова одного з них, як діти, які уважненько слухають старого діда, котрий розповідає казку. До історії, яку розповідав той чоловік, Карло не дослухався, адже його увагу забрало це несподіване видовище, а над усе — обличчя слухачів. Ці люди не мали нічого спільного із запрошеними гостями, про яких ішлося раніше. Ці ніби були з іншого тіста. Звісно, вони теж були італійськими буржуа, а з огляду на те, що вони були присутніми на цьому святі, то були вони поважними і впливовими. Але їхні інтереси та їхня культура були ніби зовсім іншої якості: щиросерднішої, ідеалістичнішої, навіть сказати б йолопкуватішої, але, безсумнівно, глибшої та яскравішої. Ймовірно, все це було оманою, адже це були всього-на-всього літератори разом зі своїми дружинами. Вони розповідали один одному всілякі оповідки, щоб убити час на цьому офіційному прийомі, куди їх позвали, аби демонстративно їх зневажати. Поки Карло, ошелешений і трохи зачарований побаченим, шукав собі, де примоститися, оповідач закінчив свою історію, передавши слово наступному. Цей скидався на величезного мураху, одягненого у фрак, як людина (та, мабуть, це був лиш звичайний добродій, одягнений у чорне), був трохи гаркавий, а його надзвичайно великі очі лишались по-кумедному непорушними й ніби аж розтопилися від зніяковіння. Трошки через силу чоловік заговорив тоном людини, яка не має змоги відмовитись, але й звикла до певного успіху, який зазвичай має дотепник. Він був неначе славетний газетяр-демократ.

— Як ви знаєте, мистецтво розповідати, — почав цей чоловік, — уже померло. Ми в жалобі. Позаяк, любі слухачі, вина немає, доведеться вам вдовольнитися кікеоном{62}.

Нотатка 98

ЕПОХЕ:

ОПОВІДКА ПРО ЧОЛОВІКА ТА ЙОГО ТІЛО

«Це не оповідка, а притча, — повів чудний балакучий цвіркун, — а позаяк її сенс криється саме в тому, який стосунок має автор до свого творіння, мені здається намарним казати якесь переднє слово про те, що я вам повідаю. Андреа Фаго (отож це людина, яка їсть[273]), як зазвичай, цілком звичайного весняного пообіддя року минулого сів на рейс ДЧ9 авіакомпанії „Alitália“, який прямував з Рима у Кейптаун. Летів він у те місто у своїх справах, що ніяк не стосуються розповіді, в якій йому відведено головну роль. Я не розповім ані про те, низенький він чи високий, чорнявий чи білявий, римлянин чи міланець, дрібний він чи крупний буржуа, інтелігент чи працює у промисловості: зовсім нічого про нього не розкажу, і не лише тому, що це неістотно, а ще й тому, що це лиш усе заплутає, та й по всьому. Рейс ДЧ9 нормально злетів і, зробивши коло над безкраїм Ф’юмічіно, полетів на Південь. У літаку почали палити, пити апельсиновий сік та чай; що ж до Фаго, то ніякого шампанського він не пив; одначе лише з практичних причин цього разу уявімо нашого героя на останньому сидінні в ряду. Отже, він не в першому класі. Та не робітьa[274] із цього висновків. Перший раз літак сів у Каїрі, і все пройшло звично. Каїрське летовище — найгнітючіше у світі, й там нудно до смерті. Та спокійно. У місті затримались на дві години, які згодом неминуче перетворяться на три, але врешті вони спливли, транзитних пасажирів позвали на борт, і ДЧ9 вдруге благополучно здійнявся в повітря. Дяка Богові, не треба було робити посадку в Хартумі, а летіти просто в Кампалу. Отож випало кілька годинок спокійного й чудового польоту — спочатку пролітали над Єгиптом з Нілом, що зеленів завдяки пальмовим деревам та нивам, засіяним зерновими, а також темно-вохряними скупченнями сіл, а потім летіли над суданською неозорою південною пустелею, яка геть уся була дивовижного рожевого кольору. Я й надалі переконаний, що ця червона пустеля справді вражає, але ще більш вражаючою є її безкрайність. Вона простяглася від самого Хартума за озеро Туркана мало не до самого Найробі (у напрямку Кампали ліси видніються раніше). Я втямки не візьму, чому таку безмежну пустелю (а також її червоні барви) не помічають чи недооцінюють. Я кажу це не тому, що це є конче важливим (для мене особисто чи для моєї розповіді), а просто тому, що я правдолюб. Насправді, вона вражає більше за Сахару. Я не бачив амазонських дощових лісів (тобто я не літав над ними), та, мабуть, саме з ними можна порівняти

1 ... 112 113 114 ... 179
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нафта», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нафта"