Читати книгу - "Королева пустелі"

часом до міста підбирався полк казаків. Росіяни були союзниками Британії, яка дала їм дозвіл заходити на цю територію, і саме тому курди їм не протистояли. Однак що ближче вони підходили, то більше поширювалися чутки про свавілля, скоєне ними на тій території, що породжувало страх і паніку. Росіяни захопили місто Ханікін у квітні 1917 року, і майже одразу почали надходити повідомлення про те, що казаки руйнували місто, ґвалтували жінок і грабували населення. Мустафа Байлан, який відступив до Сулейманії, благав британців, щоб вони принаймні надіслали офіцера з питань політики, щоб той узяв ситуацію під контроль і стримував росіян, однак генерал Мод в черговий раз відмовив. У своєму «Огляді громадянської адміністрації Месопотамії» Ґертруда написала: «[Мод] не бачить можливості задовольнити їхнє прохання, боячись, що різне ставлення до населення цієї країни може стати причиною суперечок з нашими союзниками».

Ставлення казаків до курдів було таким, що племінне населення жадало знову опинитися під окупацією турків, хоч якою нестерпною вона не була б. Мустафа-паша, голова міста Ханікін, особисто приїхав до Багдада доповісти про розбрат у своєму місті, включно з убивствами як жінок, так і чоловіків, а також грабуванням худоби. Кокс утретє звернувся до військового округу з проханням переглянути свою позицію. Вони відповіли, що «не впевнені у точності повідомлень з Ханікіна», і відмовилися ускладнювати стосунки з союзниками. Вони навіть передали скаргу Мустафи-паші на розгляд російському воєначальнику, який — як і передбачалося — відповів, що британське втручання непотрібне й небажане. Щойно росіяни залишили місто, його знову заполонили турки, захоплюючи головні вузли водних каналів і тим самим блокуючи потоки води на південь, де вона конче була необхідна для врожаю. І лише в грудні британцям усе ж вдалося викурити турків з міста. Ґертруда написала: «В якій би частині Месопотамії ми не бували, ніде не було такого масштабного бідування, яке зустріло нас у Ханікіні. Урожай, зібраний росіянами, до останнього розграбований турками, які, покидаючи цю місцевість, залишили край на добивання голодом і хворобами».

Почувши про допомогу, курди спустилися з гір і повернулися до міста; голодні та хворі на тиф — на них чекала або смерть, або одужання у британських таборах і госпіталях. Британська армія роздавала свої надлишкові пайки і платила готівкою за те, що брала для себе, однак прихильності з боку курдів більше не було. Після відкриття північно-східної, перської, дороги вороже ставлення до країни-союзника стрімко зросло, оскільки всі дізналися про жахливі діяння росіян. Одне поселення, яке слугувало постійною загрозою лініям зв’язку, було розбомблене британськими літаками. А тим часом усередині російських військ спалахнула революція: росіяни більше не хотіли воювати пліч-о-пліч з союзниками, а ті, своєю чергою, більше не могли їх контролювати.

Курдська трагедія на цьому ще зовсім не закінчувалась. У Сулейманії провели зібрання шейхів і знаті й призначили тимчасовий уряд. Однак щойно британські війська відвернули свою увагу від головного міста Кіркука, щоб відкрити перську дорогу, як турки знову захопили цю територію. Усі біженці стали об’єктами помсти, будучи беззахисними перед кожним племенем чи військом, що траплялися на їхньому шляху. У грудні 1917 року Ґертруда написала до Чирола: «Ми захопили Ханікін... Корінні мешканці повертаються назад з півночі, приводячи з собою велику кількість вірменських дівчат, покритих різноманітними татуюваннями, наче в бедуїнок; деяких із них я бачила в Багдаді О, Домнуле, як це жахливо! Ріки сліз, повені людського горя — ось що являють собою ці люди».

У листопаді 1918 року британці нарешті окупували місто Мосул. Це дало їм ще одну можливість відновити в країні мир: однак згідно з угодою Сайкса-Піко, укладеною за два роки до того, Мосульський вілаєт було віднесено до французької «сфери впливу». Після всього, що курдам довелося пережити, вони були надзвичайно схвильовані таким розкладом. Протягом усього наступного року вони не знали, і ніхто їм не повідомляв, хто ж надасть чи відмовить їм у расовій автономності або де проходитимуть їхні кордони. Ґертруда лютувала. Поодиноких офіцерів із питань політики, неоспіваних героїв месопотамської адміністрації, призначили відповідальними за райони з нестабільною ситуацією, і в супроводі парочки клерків і двох чи трьох озброєних солдатів для захисту вони мали утримувати мир. Трьох офіцерів убили в Хамадеї, Захо та Бірі-Карпі разом із їхніми командами.

Паризька мирна конференція раз і назавжди довела, що незнання Заходом ситуації на Близькому Сході прирівнюється до відсутності їхньої зацікавленості в цьому питанні. Перебуваючи в Парижі, А. Т. написав:

«Усі експерти з питань Західної Аравії, як військові, так і цивільні, усі, крім міс Белл, не володіють інформацією про Ірак, Неждж чи хоча б про Персію з першого джерела. Навіть існування шиїтської більшості в Іраку один «експерт» з міжнародною репутацією м’яко заперечив, наче вигаданий плід моєї уяви. Ми з міс Белл не змогли переконати ні військових, ні делегатів з міністерства закордонних справ у тому, що в Мосульському вілаєті живе багато курдів, з якими може виникнути чимало клопотів, [чи] що Ібн Сауд — достатньо могутня сила, щоб на нього зважати».

Подорожуючи у своїх експедиціях землями курдів, Ґертруда писала, що «закохалася» в цей народ, але вони були і є значною проблемою для будь-якої адміністрації. Ще з доісторичних часів курди населяли північні райони Месопотамії і постійно воювали зі своїми сусідами; уся та територія — це суміш багатьох рас і вірувань, включно із сунітами, шиїтами та християнами. А ще велика кількість курдів була розсіяна по території Туреччини та Персії. Ґертруда зазначила, що якби існував певний національний ідеал араба, то курди ніяк під нього не підпали б, і вона боротиметься до кінця свого життя, щоби спрямувати їхнє не повністю сформоване націоналістичне прагнення в русло миру та прогресу. Тепер у курдському питанні іракська адміністрація була змушена тягти час, частково через те, що не було військ, які б підтримували порядок на тій території, а частково через те, що кордон між Туреччиною та Іраком не буде утвердженим ще протягом багатьох років. Три спільноти месопотамських курдів зовсім не були зв’язані одна з одною: курди з Кіркука відмовлялися мати бодай щось спільне з курдами з Сулейманії. Проте всі вони бажали «курдської незалежної держави під нашою протекцією, — писала Ґертруда. — Однак, що саме вони мають на увазі, не знають ні вони, ні будь-хто інший... Ось такий він, курдський націоналізм...».

На Паризькій мирній конференції були присутні декілька представників курдів, які висунули свої вимоги створити незалежну країну, однак ніхто не був готовий їх слухати, до того ж скидалося на те, що лише декілька