Читати книгу - "Світло в серпні"

сподіватися, крім ганьби та розпачу й того, що з сорому лик самого Бога відвернеться від мене? Очевидно, тої миті, коли я відкрив перед нею не тільки глибину мого прагнення, але й те, що вона ніколи-ніколи не допоможе втолити його, тоді, очевидно, я став її спокусником і вбивцею, винуватцем і знаряддям її ганьби та смерті. Зрештою, мусять бути такі речі, за які не можна звинуватити Бога й перекласти на Нього відповідальність. Мусять бути». Думка починає уповільнюватися. Уповільнюється, як колесо, що заїжджає в пісок; вісь, віз і рушійна сила цього ще не відчули.

Йому ввижається він сам серед облич, завжди серед облич, оточений, обложений лицями, немовби від церковних дверей бачив себе на амвоні, немовби він — риба в акваріумі. Більше того, обличчя видаються дзеркалами, в яких він бачить себе. Знає їх усіх, може з них вичитати всі свої діяння. У них відображається балаганна фігура — трохи ошалілий скоморох, шарлатан, що проповідує щось гірше за єресь, із зневагою до тих, чий кін він захопив, а замість розп’ятого образу милосердя й любові накидає зарозумілого хвацького головоріза, застреленого з дробовика в мирному курнику в час короткого перепочинку від звичної праці — вбивання. Колесо думки уповільнюється; вісь уже відчула це, віз — ще ні.

Він бачить, як на обличчях, що його оточили, віддзеркалюються подив, спантеличення, тоді гнів, тоді страх, немовби вони зазирнули за його безглузде скоморохування й побачили, що на нього дивиться — а йому невтямки — останнє і понадверховне Само Обличчя, холодне й жахливе у Своєму безпристрасному всевіданні. Він знає, що вони бачать ще більш, бачать, як зобов’язання, що виявилося йому не до снаги, стало тепер карою; і здається йому, що зараз він каже Обличчю: «Напевно, я взяв на себе більше, ніж міг виконати. Але хіба це злочин? Невже мене за це покарають? Невже мушу відповідати за те, що мені не до снаги?» А Обличчя на те: «Не для того, щоб виконати обіцянки, ти прийняв її. Задля того, щоб задовольнити своє самолюбство, ти взяв її. Як засіб, щоб тебе викликали до Джефферсона. Не задля Моєї мети, а задля твоєї власної».

«Чи це правда? — подумки питає він. — Невже це правда?» І знову бачить себе в той час, коли викрилася ганьба. Пригадує те, що відчував, ще не народившись, те, що приховував від своєї свідомості. Бачить, як спробував відкупитися хабарем — своєю витривалістю, стійкістю й гідністю, вдавав, що відмовився від амвона як мученик, а насправді в цю саму мить серце залила хвиля тріумфальної радості відречення. Однак обличчя підвело. Вважало себе в безпеці за піднятим псалтирем, та фотограф натиснув на спускову кнопку.

Він немовби бачить самого себе. Уважно, терпляче і вправно розігрує той карти, вдаючи, що його, покірливого, довели до того, чого насправді бажав ще перед вступом до семінарії, хоча дотепер не зізнається собі в цьому бажанні. І знай роздає, розкидає хабарі-подачки, як гнилі яблука перед свиньми: ділиться з мемфіською колонією жалюгідними відсотками батьківського спадку, дозволяє себе цькувати, витягти вночі з ліжка, завезти до лісу, відлупцювати палицями і безсоромно коле місту очі, ріже вухо своїм показним сластолюбним терпеливим ego мученика, своїм виглядом та поведінкою, своїм «о доки, Господи?» і тільки вдома, зачинивши двері, сластолюбно тріумфуючи, скидає із себе личину: «Ах. Ось і по всьому. Все в минулому. Все куплено, за все заплачено».

«Але я був тоді молодий, — думає він. — Я теж мусив робити не те, що міг, а те, що вмів». Тепер думка рухається над силу, добре було б йому це розпізнати і відчути. Та віз і досі не відає, до чого наближається. «Зрештою, я ж заплатив. Я купив цього духа, дарма що розплатився своїм життям. А хто мені може заборонити? Кожен має право занапащати себе, якщо не шкодить комусь іншому, якщо живе сам по собі…» Він раптом зупиняється. Завмирає, затамовує подих, на нього напливає страх, ледь не жах. Тепер розуміє, що потрапив у пісок. Усвідомивши це, відчуває, як нутро лаштується докласти всіх сил. Просуватися він ще просувається, та тільки минуле не відрізняється від майбутнього і схоже на пройдені п’яді піску, який прилипає до коліс і з сухим шарудінням обсипається. Воно ще раніше мало б застерегти: «…відкрив жінці своє прагнення, своє ego… знаряддя, що завдало їй відчаю та ганьби…» — і хоч він не мав такого на гадці, фраза постає цілком, на всю черепну коробку, позад очей: «Не хочу думати про це. Не маю права думати про це. Не смію думати про це». Він сидить. Із цієї миті загрузле в піску колесо думки прокручується з повільною невблаганністю середньовічного знаряддя тортур, здіймає вивернуті, роздроблені суглоби його духу, його життя. «А якщо це так, якщо я — знаряддя, що завдало їй відчаю і смерті, тоді мною орудує хтось інший. Знаю, що п’ятдесят років я навіть прахом не був. Я був єдиною миттю пітьми, в якій проскакав кінь і прогримів постріл. А якщо я — мій дід у мить його смерті, тоді моя жінка — дружина його внука… розбещувач і вбивця жінки мого внука, бо я не дозволяв онукові ні жити, ні вмерти».

Вивільнившись, колесо зривається вперед із протяжним, схожим на зітхання звуком. Він нерухомо сидить у холодному поту. Піт тече й тече. Колесо крутиться й крутиться. Тепер воно котиться прудко й плавно. У розколиханій зависі серпня, в яку зараз увійде ніч, воно огортається, оповивається неясним сяйвом, схожим на ореол. Ореол повен лиць, не позначених стражданням, не позначених нічим — ані жахом, ані болем, ані навіть докором. Вони погідні, неначе знайшли спасіння в апофеозі, серед них є і його власне. Взагалі-то вони трохи подібні, близькі до чогось середнього з безлічі облич, які йому випадало бачити за все своє життя. Однак він розрізняє їх: обличчя дружини, містян, парафіян, які відкинули його, які цього дня, палкі та спраглі, зустріли його на станції, обличчя Байрона Банча, жінки з дитиною і цього чоловіка, що звався Крістмас. Тільки це обличчя неясне. Не таке виразне, як інші, воно немовби переживає тепер уже мирні муки пізнішої, ще заплутанішої неоднорідності. Згодом він зрозуміє, що це два обличчя, які ніби стараються (але знає, що стараються й хочуть не самі собою, а через рух і бажання самого колеса) звільнитись одне від одного, розтанути й знову злитися. А тепер-от зауважив ще одне обличчя — не Крістмасове. «Та це ж… — здогадується він. — Я ж