Читати книгу - "Сестра Керри"

Він закліпав очима, ніби раптом осліп, поточився, рвучко підняв руки вгору і, хитаючись, відступив назад. У відповідь на це чийсь спритний кулак добре врізав полісмена по потилиці.

Полісмен розлютився і кинувся в натовп, оскаженіло періщачи кийком на всі боки. Його товариш не відставав від нього, підкріплюючи удари добірними прокльонами. Серйозної шкоди ніхто не зазнав — страйкарі спритно ухилялись від ударів. Стоячи на тротуарі, вони сипали глузливою лайкою.

— Де кондуктор? — гукнув один з полісменів і, озирнувшись, побачив, що той, переляканий, стоїть поруч з Герствудом. Герствуд спостерігав усю сцену не так з ляком, як з подивом.

— Чом ви не сходите і не скидаєте цього каміння з колії? — спитав полісмен. — Яка з того користь, що ви там стоїте? Ви що, думаєте тут весь день простояти? Ану, злазьте!

Герствуд, що від хвилювання аж задихався, зіскочив на землю разом з переляканим кондуктором, так, ніби і його кликали.

— Швидше! — підганяв другий полісмен.

Незважаючи на холоднечу, обом полісменам було жарко.

Вони аж кипіли від люті. Герствуд з кондуктором почали відкидати камінь за каменем, зігріваючись роботою.

— Ах ти ж, коросто нікчемна! — гукав натовп. — Боягуз! Захотілось украсти чужу роботу? Обкрадати бідних, злодіяка ти! Нічого, стривай, ми ще до тебе доберемось!

Усе це чулось не від однієї людини. Такі й подібні слова долітали то з одного кінця натовпу, то з другого, супроводжувані лайкою.

— Працюйте, мерзотники! — гукнув чийсь голос. — Робіть своє брудне діло! Через вас, паразитів, бідним людям доводиться гинути!

— Хай вам бог пошле голодну смерть! — вереснула якась стара ірландка, розчиняючи вікно і висовуючись із нього.

— І тобі, і тобі! — додала вона, зустрівшись поглядом з одним із полісменів. — Ах ти ж, душогубе! Вдарив мого сина по голові! Ах ти, кровопивце, нелюде, диявол ти! Ах ти…

Але полісмен удавав, що не чує.

— Іди ти к бісу, стара відьма! — пробурмотів він під ніс, обводячи поглядом страйкарів, що розсипалися в різні боки.

Коли все каміння було скинуто з рейок, Герствуд знову зайняв своє місце на площадці вагона під цілу бурю прокльонів. Обидва полісмени теж стали на свої місця, кондуктор подзвонив, і раптом бабах! дзень! — крізь вікна й двері полетіло каміння. Одна каменюка мало не влучила Герствудові в голову, друга розбила шибку позад нього.

— Рушайте швидше! — загукав один з полісменів і сам схопився за ручку.

Герствуд не забарився, і трамвай зірвався з місця під градом каміння і зливою прокльонів.

— Цей… такий і перетакий заїхав мені в потилицю, — сказав один з полісменів, — але я його добре огрів за це!..

— Та й я, либонь, декому з них залишив знаки на спогад, — промовив другий.

— Я знаю того довготелесого, що обізвав нас такими й сякими, — додав перший. — Я ще йому нагадаю про це!

— Я, тільки-но ми під’їхали, вже знав, що без бійки не обійдеться, — зауважив другий.

Герствуд, украй збуджений і розпалений, невідривно дивився вперед. Що за чудна пригода! Йому доводилось читати про такі речі, але в дійсності все виглядало інакше. В душі він пе був боягузом. І те, що він зазнав, викликало якусь тупу рішучість витримати все до кінця. Він зовсім перестав згадувати Нью-Йорк, свій дім. Ця їзда немов поглинала його цілком.

Вони без перешкод доїхали до ділового центру Брукліна. Люди придивлялись до розбитих вікон трамвая, до вагоновода не в формі. Часом чулися вигуки «Короста!» та інша лайка, але ніхто не пробував нападати на вагон. Вони досягли кінцевої зупинки, і один з полісменів по телефону доповів про пригоду.

— Там і нині ціла банда чигає на нас, — говорив він. — Ви б послали кого-небудь очистити це місце.

Повертатись було куди спокійніше. Люди дивились, гукали, часом кидали каміння, але прямих нападів не було. Герствуд зітхнув з полегкістю, побачивши парк.

«Ну що ж, — подумав він, — я, здається, вибрався щасливо».

Вагон завели в парк, і Герствудові дозволили трохи перепочити, але згодом його знов покликали. Цього разу його супроводили інші полісмени. Трохи осмілівши, Герствуд гнав вагон на повний хід по убогих вулицях, не відчуваючи вже такого страху, як передніше. Але він дуже терпів від холоду. День був непогожий, падав рідкий сніг, і налітав крижаний вітер, що від швидкої їзди ставав просто нестерпний. Одяг Герствудів ніяк не пасував до такої роботи. Він тремтів, тупав ногами, бив себе руками до плечах (йому доводилось бачити, що так роблять водії), але не скаржився.

Новизна і небезпека трохи зменшували жах І огиду; все ж настрій у нього був не з веселих.

«Собаче життя, — думалось йому. — От до чого докотився!»

Єдине, що додавало Герствуду сили, це спогад про образу, заподіяну йому Керрі. Не так він низько впав, щоб це стерпіти! Він ще здатний до діла і може якийсь час витримати навіть таку роботу, як зараз. Згодом усе владнається. А поки що він збере трохи грошей.

Він поринув у ті думки, саме як якийсь хлопчик кинув у нього грудкою мерзлої землі і влучив у плече. Гострий біль розізлив його дужче, ніж усе того дня.

— Прокляте щеня! — пробурмотів він.

— Поранив? — спитав один полісмен,

— Ні,— відповів Герствуд.

На одному перехресті, де вагон уповільнив рух на завороті, вагоновод-страйкар гукнув до нього з тротуару:

— Будь же людиною, товаришу, зійди з вагона! Подумай, ми ж боремось тільки за шматок хліба, от і все. У всіх у нас сім’ї, їх треба годувати.

Він говорив зовсім мирним тоном.

Герствуд удав, що не чує. Дивлячись просто перед себе, він натиснув на ручку і дав повний хід. Але в голосі цієї людини було щось зворушливе.

Так минув ранок і більша частина дня. Герствуд зробив три ходки. Обід, який йому дали, не підкріпив його, як треба для такої роботи, а холоднеча ставала все дошкульніша. В кожному кінці рейсу він на часинку спиняв вагон, щоб трохи зігрітися, але страждав так, що ледве стримував стогін. Один з робітників парку пожалів його і позичив йому теплу шапку й хутряні рукавиці, за що Герствуд відчув до нього безмежну вдячність.

Під час другого післяобіднього рейсу Герствуд змушений був спинити вагон десь на півдорозі: натовп, що тут зібрався, виволік і поклав упоперек рейок старий телеграфний стовп.

Заберіть це з колії! — крикнули полісмени.

— Аякже! Аякже! — заревів натовп. — Забирайте самі!

Полісмени зіскочили з вагона, і Герствуд хотів піти слідом за ними.

— Лишайтесь на місці,— гукнув один з полісменів, — а то ще хтось завезе ваш вагон.

Посеред гамору Герствуд раптом почув над самим вухом:

— Зійди, товаришу! Будь же людиною!