Читати книгу - "Том 7"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Потім якесь падання чимсь плесковатим, наче хто хустя прав. То малі «ізраєліти», що приїхали недавно на купелі з Александрії, дражнили старого берберіна-воро-таря, а він «учив» їх, скинувши з себе пантофлю та потягаючи грубою підошвою малюків по плечах, кого встигав досягти.
Екбаль-ганем була й забула, що в дворі ще хто може говорити по-італьянськи, крім «тієї».
— Ах, як мені обридли тії чортенята! Яке то нещастя мати в сусідстві локанду!
— Я ж тобі казала, ганем,— докинула Сальтане.
— Ай, мовчи ти! — визвірилась Екбаль.
— Саїда, ганем! — озвалося щось під дверима жіночим голосом, ніжно-улесливо, і розточилося в благословеннях «прекрасній ганем і тому дневі, що дає її бачити її найнижчій слузі».
— Мін (хто)? —різко перебила Екбаль поток благословенних слів. .
— Порох з-під стіп твоїх, порох з-під стіп твоїх,— відповів лестивий голос, і в двері просунулось обличчя, трохи не таке чорне, як у Сальтане, молодше, з блакитною зорею на чолі, нацяткованою голкою просто на шкірі, з таким же півмісяцем на підборідді, з двома золотими сережками з одного боку — одна в усі, друга в ніздрі,— сполученими тонесеньким ланцюжком. Від солодкої усмішки сережка в ніздрі тремтіла, сіпала ланцюжок і другу сережку, і дрібнесенькі світляні блиски грали* як леліточки по темній бронзовій правій щоці, а ліва темніла під напівспущеним чорним креповим покривалом.
— Чого тобі треба? — суворо спитала Екбаль.
— Мені треба, прекрасна ганем, щоб ти була ще кращою, а щоб твоя найнижча слуга не ображала божих очей своїми злиднями.
Промовляючи теє, жінка вступила в кімнату, тягнучи за собою по помості довгий вузький кінець чорного крепу, як ящуриний хвіст. І вся її постать нагадувала ящурку — тонка, гнучка, з меткими і разом полохливими рухами. Здавалося спочатку, що вона прийшла з порожніми руками, але, вступивши в кімнату, вона миттю добула чи з-під покривала, чи з якихсь таємних сховів просторої фалдистої чорної сімарри кругле пуделочко з ясного лубка і простягла його на долоні до Екбаль-ганем.
— От, сонце моє, ганем моя вродлива, оце тривкі білила! Хоч тричі вмийся після них,— пе здиняють! Хоч які поцілунки щирі — їх не зітруть! Вічні, моя ганем, вічні!
Екбаль-ганем узяла пуделко, відкрила, придивилась, підставивши під червону смужку світла, понюхала білила і вернула перекупці, коротко мовивши:
— Не треба.
— І певне, що не треба! — несподівано палко підхопила перекупка.— Пробач смітині з-під твого порога! Я ж і сама бачу, що ти й так біліша від лілеї. Але я маю ще й інші речі, помічні речі,— вона знизила голос аж до шепту,— маю до діточок, маю й від діточок, як до чиєї потреби...
Екбаль суворо насупила брови: — Що?
— Слухай-но,— озвалась Сальтане до перекупки,— йди-но ти собі звідси, бо як прийде бей, то будеш ти знати, він таких, як ти, не любить.
Але в очах Екбаль-ганем при слові «бей» щось блиснуло в очах, блиснуло і погасло, а вуста зложилися у штучно-байдужу презирливу усмішку.
— Ну, коли ти така розумна,— звернулась вона до перекупки,— то в тебе, либонь, і привороту можна купити.
— А можна, можна, перло пророкова! От тільки сьогодні не взяла — проклята моя голова за таку пам’ять!
— Та мені й не треба,— лицемірно мовила Екбаль і навіть позіхнула трошки при тому,— мені вже скоріш відворіт потрібен,— і знов посміхнулася штучно-презирливо.
Перекупка вхопила Екбаль за руку вище ліктя і зашепотіла:
— Завтра принесу! завтра принесу! і привороту і від-Еороту, всього, всього принесу.
Тим часом Сальтане, щось почувши знадвору, стрепенулася, скочила до дверей, обернулася до шпарки перше вухом, потім оком, по-пташиному, і крикнула:
— Бей іде!
Екбаль миттю вихопила свою руку від перекупки, а тая безгучно і прудко, ще більше по-ящуриному вимкнулася з кімнати у двір і там, побачивши бея, що йшов не з вулиці, а з глибини того ж таки двора, швиденько скрунула в браму і щезла за рогом вулиці.
ПЕРЕКЛАДНА
ПРОЗА
І. Я. Франко
САМ ВИНОВАТ
І
«Назначен к публичной продаже надел под № 29-м, собственность Николая Проця, стоимостью в 150 гульде-нов 1, вместе со всеми хозяйственными постройками (их было всего одна изба и хлев на одну корову; все вместе под одной кровлей, из давно прогнивтей драни), для уп-латы долга Шиндеру на сумму 40 гульденов. Кто даст больше?»
Всю эту длинную тираду прокричал хриплым голосом судебный пристав, исполнявший одновременно и службу аукционщика. После этих слов он простучал не-сколько раз молотком по доске, положенной на бревне и заменявшей казенний стол.
— Кто даст больше? — повторил он.— Объявленная цена — 40 гульденов!
Вокруг стояло несколько крестьян в истрепанных сер-мягах и в соломенных шапках и три горожанина. Они разговаривали между собой, оглядывали двор, на кото-ром происходила продажа, но на вызов пристава никто из них не отозвался.
А в стороне, у разваленного забора, сидел на бревне сам Мыкола Продь, высокий, лет тридцати пяти, худой, как щепка, с испитым от нужды и болезни лицом. На коленях у него сидел мальчик-пятилеток, прижимаясь к отцу и со страхом поглядывая на чужих людей перед избой. Около него стояла жена с младшим ребенком на руках и фартуком утирала слезы.
— Кто даст больше? — вызывал пристав, огляды-ваясь.
т
Тут подошел к нему Шиндер и, прикоснувшись левой рукой к своей шапке, сказал:
— Ну зачем, ваше благородне, больше давать? Я дам сорок.
— Шиндер даст сорок; кто даст больше? разі — про-кричал пристав.
Никто не откликался.
— Два!..
Все молчали, только слышно было глухоѳ всхлипыва-ние Процихи.
— Три!
Громкие удары молотка по доске были ответом на этот вызов. Шиндер за свои 40 гульденов сделался владель-цем земли и хозяйства, оцененных в 150 гульденов, а в действительности стоивших самое меньшее 200 гульденов.
— Ну, ты, глупый мужик,— обратился Шиндер к Мы-коле,— не говорил я тебе, помирись со мной, от дай мне половину земли?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Том 7», після закриття браузера.