Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

грані такі, про які доти він ніколи навіть не замислювався. Раптом Гаґауер відчув, що підійшов до пункту в) за Сервеєм і напав на слід можливої розгадки, який вів далі через г) і д). Уперше після одруження на думку йому спав комплекс явищ, властивих, як він знав, лише жінкам, у котрих кохання до протилежної статі в жодному разі не буває ні пристрасне, ні глибоке. І в нього защеміло серце через те, що в його пам’яті не знайшлося жодного доказу тієї щирої, мрійливо-безоглядної, повної самовіддачі, яку він колись, ще парубком, відчував у жінок, чия легка поведінка не полишала сумнівів, хоч це дало йому ту перевагу, що тепер він із цілковитим науковим спокоєм відкинув можливість зруйнування свого подружнього щастя кимось третім. Отож поведінка Аґати сама собою зводилася до суто особистого протесту супроти цього щастя, а позаяк і поїхала вона, ні словом, ні півсловом не обмовившись про свої наміри, до того ж ніякі обґрунтовані переміни в її голові за такий короткий час статися на могли, то Гаґауер дійшов висновку, тепер уже остаточного: незбагненний Аґатин вчинок можна пояснити лише однією зі спокус упасти в песимізм, яким, спокусам, дедалі частіше піддаються, кажуть, натури, котрі не знають, чого хочуть.

Та чи була Аґата такою натурою насправді? Це ще належало з’ясувати, і Гаґауер у задумі покуйовдив другим кінчиком ручки свої вуса. Зазвичай вона справляла враження, звісно, «людини товариської», як він це називав, але навіть у питаннях, котрі надзвичайно його цікавили, виявляла велику байдужність, щоб узагалі не сказати відсталість! По суті, в ній було щось таке, що не гармоніювало ні з ним, ні з рештою людей та їхніми інтересами; але воно й нікому і нічому не суперечило; адже Аґата й засміється разом з усіма, й споважніє, коли треба, та, коли добре подумати, всі ці роки вона завжди справляла враження якоїсь трохи неуважної. Вона немовби й прислухалася до того, що їй казали чи пояснювали, й водночас немовби ніколи цьому не вірила. Якщо замислитись глибше, то вона здавалася йому просто-таки хворобливо байдужною. Часом складалося враження, ніби свого оточення вона не помічає взагалі. І раптом його перо, перше ніж він устиг це усвідомити, забігало на папері, роблячи характерні закрути. «Ти забрала собі в голову казна-що, — писав він, — гадаючи, нібито надто прекрасна, щоб любити життя, яке я в змозі тобі дати і яке хоч і досить скромне, зате чисте й наповнене. Ти завжди підходила до нього, як мені тепер здається, немовби з камінними щипцями. Ти відмовилася від щедрот людяности й моральности, що їх може дати й життя скромне, і навіть якби я припустив, нібито ти з якоїсь причини відчула своє право на це, ти однаково не виявила б доброзвичайної волі до перемін і натомість вибрала б рішення неприродне й примарне!»

Він замислився про це ще раз. Подумки перебирав учнів, що пройшли крізь його виховательські руки, — перебирав, щоб знайти випадок, який що-небудь йому підказав би; та не встиг він по-справжньому заглибитись у спогади, як йому сама спала на думку та частина роздумів, котрої доти бракувало й через котру його не полишало якесь невиразне й прикре відчуття. Цієї миті Аґата перестала бути для нього цілком особистим випадком, закритим для загального доступу; бо досить було йому згадати про те, від чого лишень вона з готовністю відмовлялася, не бувши осліпленою якоюсь особливою пристрастю, як він, собі на радість, неминуче приходив до основної, відомої сучасній педагогіці гіпотези, що Аґата позбавлена здатности до надоб’єктивного мислення й міцного духовного контакту з довколишнім світом! Він швидко написав: «Либонь, ти ще й досі достатньою мірою не усвідомлюєш, що задумала зробити; але, поки ти не ухвалила остаточного рішення, я тебе застерігаю! Ти, мабуть, діаметральна протилежність тому типу людей, що до нього належу я, — людей, які спрямовані в життя і які тямлять у ньому смак; та саме через це тобі й не варто так легковажно відмовлятися від опори, яку становлю для тебе я». А втім, Гаґауер хотів був написати не про це. Адже розум людини — властивість не ізольована від усього й ні з чим не пов’язана, брак розуму спричиняє брак моральних чеснот (адже говорять про моральне недоумство), так само як і моральні вади (на що, втім, звертають увагу рідше) здатні спрямувати силу інтелекту в потрібний їм бік або її засліпити! Тож в уяві Гаґауер бачив такий собі завершений тип і, спираючись на вже наявні визначення, схильний був називати його швидше за все «загалом досить розумним різновидом морального недоумства, яке виявляється лише в окремих неґативних явищах». Він тільки не зважився скористатися цим повчальним зворотом у листі — почасти через те, що не хотів ще дужче дратувати дружину-втікачку, а почасти через те, що нефахівець такі визначення, коли вони стосуються його самого, зазвичай сприймає хибно. Однак тепер досить об’єктивно було з’ясовано, що сукупно всі ці неґативні явища належать до великої категорії розумової неповноцінности, і зрештою Гаґаер знайшов вихід із цього конфлікту між сумлінням і лицарською шляхетністю, позаяк помічені в його дружини неґативні явища можна ж було, з огляду на їхній зв’язок з вельми поширеною функціональною неповноцінністю жінок, назвати й суспільним слабоумством! Спинившись на такій позиції, він зворушливими словами й завершив листа. З пророчою люттю знехтуваного коханця й педагога Гаґауер змалював Аґаті чужу суспільству, позбавлену відчуття солідарности й небезпечну схильність її натури як «мінусову варіанту», ніколи й ніде неспроможну розв’язувати життєві проблеми творчо й активно, чого «від своїх людей» вимагає «нинішня доба», — «мінусову варіанту», що, доброхіть замкнувшись у собі, «відгородившись від дійсности скляною стіною», постійно балансує на грані патологічної небезпеки. «Якщо тобі що-небудь у мені не подобалося, ти мала б чинити цьому спротив, — писав він, — але вся правда в тому, що твоїй натурі не до снаги енерґії нашого часу, й вона ухиляється від його вимог! А я просто застеріг тебе від твоєї власної вдачі, — завершував він, — і нагадую ще раз, що надійної опори ти потребуєш нагальніше, ніж решта людей. У твоїх-таки інтересах я наполягаю на тому, щоб ти негайно повернулася додому, і заявляю, що відповідальність, яка лежить на мені, твоєму законному чоловікові, забороняє мені поступитися твоєму бажанню».

Перше ніж підписатися під листом, Гаґауер перечитав його ще раз, подумав, що згаданий у ньому психологічний тип змальовано дуже неповно, але міняти вже нічого не став і лише наприкінці — пихкаючи