Читати книгу - "Заклятий козак"

я за тебе багато, почув я з твоїх уст недавно ще, як ти хвалився нищити народ безвинний, що тебе годував кривавою працею… Ти мені не батько, я тобі не син. Я козак, що заприсягся карати й нищити панів, до яких і ти належиш. Подякуй Богові, що я про те дізнався, а то тебе власною рукою зарізав би. Тепер годі, бо в мене твоя кров, але я знати тебе не хочу - душогуба… Ось де мій батько!

Остап підбіг до Карпа, присів біля нього на землі й став цілувати його руки…

Пан Овруцький не сподівався того. Він дивився на те божевільними очима.

- Мій син відрікається мене. Гайдамаку батьком зове та руки цілує - горе мені!

Пан Овруцький почервонів увесь, мов буряк, захитався й упав на землю неживий… Наступила довга мовчанка. Остап устав.

- Помоліться, братчики, зі мною за душу грішника. Сором такого батька мати, та все ж то моя кров…

Остап став навколішки біля трупа й почав молитися, закривши долонями очі.

- Я тепер пан цього замку й майна, - гукнув Остап, випрямившись. - Прикликати сюди маршалка цього замку, розв’язати всіх панів і привести сюди.

Козаки розбрелися. От ватажок наш штуку втяв, хто такого сподівався? Та що воно ще буде? - гуторили між собою, розтинаючи панам пута на руках.

Привели до Остапа старого наляканого маршалка. Шляхта посходилася.

- Пізнавай мене й засвідкуй перед шляхтою, хто я такий. Маршалок уже чув, що тут скоїлося. Він поглянув Остапові за

вухо й сказав:

- Свідкую перед Богом та ясновельможними панами, що це є ясновельможний Станіслав Овруцький, пан сього замку, який кілька літ тому загинув. Пізнаю його по от сім знаку, по цій червоній плямі.

Шляхта дуже здивувалася.

- А, може, й це ще нащось придасться, - говорив Карпо, виймаючи з гаманця золотий хрестик.

Маршалок подивився на хрестика:

- Так воно справді.

- Слухайте тепер мене, - гукав Остап, - ви, пани й пані, не лякайтесь нічого. Нікому й волос з голови не може впасти. Ви гості цього замку й мої. Вам, мої товариші, належить окуп воєнний за оцих бранців. Беріть усе золото, срібло, яке знайдете в цім замку, це вам вистачить, а їх не займайте, - я вас прошу. Мені цього не треба, я ваш товариш в долі й недолі до смерті. Беріть усе! Ви, пани, забирайтесь зараз вранці з своїми статками, бо поки сонце стане на південь з цього замку зостанеться руїна. Людською кривдою він ставився, нехай пропада!.. Нуте, хлопці, прикликати мені всіх красноставчан! Вже дніє надворі. Їм я теж маю дещо сказати. Надворі розвиднілося. Світла в замку блідли…

- Є тут між вами який реєнт? - питав Остап панів.

Виступив старий шляхтич.

- Пиши, пане, грамоту, що я, Станіслав Овруцький, пан цього замку й усіх сіл до того приналежних, усім моїм підданим даю на вічні часи волю. Знімаю з них панщину й усякі повинності, а за те, що вони стільки літ на мого батька й діда працювали, віддаю їм на власність усю землю з лісами, ріллями й ставами, цю, що тепер мають і яка належала до економії. Усе напиши докладно, аби людям по тому не було клопоту.

Поки спорядили грамоту, Остап звелів виносити все багатство на замкове подвір’я. Усе те припало на здобич козакам. Пани-шляхта дуже були раді, що вийшли з цілою шкурою, збирали мерщій свою мізерію й виїздили з замку. Вже стало ясно надворі, як посходилися красноставчани на замок. Спочатку боялися якої біди, та, бачачи козаків, заспокоїлися.

Остап вийшов на ґанок і звелів реєнтові прочитати грамоту.

Люде не могли з дива отямитись, що воно таке сталося. Народ дуже зрадів.

- Тепер у мене прохання до вас, люде добрі. Усе, що тут є, то ваше. Та я вас ще прошу, не проклинайте моєго батька та помоліться за його душу, простіть його так, як хочете, щоб Господь простив вам на страшнім суді.

Остап, зворушений, зійшов по ступнях на подвір’я й тут обняв першого діда, якого стрів, і поцілував. Се був Прокіп Верета. Він спирався на палицю - руки й ноги у нього тряслись.

Народ став плакати з радощів:

- Нехай пану Господь простить…

- Нуте, хлопці, - гукав Остап. - Я й забув. Пошукати мені десь у льоху того шляхтича, якого вчора замкнули за правдиве слово.

Народ кинувся шукати. Слуги зараз показали. За хвилинку вивели зв’язаного Ярчевського.

Він, коли дізнався, що тут сталося, дуже зрадів і обняв Остапа.

- Спасибі, пане-брате, - таким ділом змиєш усі гріхи твого нещасливого батька, якому єзуїти розум затьмили.

- Еге ж! А де єзуїт, славний капелан?

- Ото! Йому одному не повелося, - говорив один козак. - Його зразу повісили.

- Тепер ідіть собі, люди добрі, додому, - привітайте від мене своїх жінок та діток, - грамоту віддаю вашій старшині громадській…

- Грамоту треба занести до актів, - каже реєнт.

- Роби, як знаєш, аби добре було й по закону. А тепер, хлопці, прошу вас, зруйнуйте це прокляте кубло, щоб не зосталося й каменя на камені. Я вже не пан його, а простий козак, ваш товариш. Тепер ти, батьку отамане, приказуй далі.

Карпо розпорядивсь, як треба. Навантажили вози усяким добром. Замок згорів, а решту поруйнували, підпаливши порох у льохах. Козаки» відпочивши між красноставчанами, помандрували на Січ.

Карпо передав ватагу найстаршому сотникові, а сам з Остапом поїхав у ліс, у балку, поклонитися могилі незабутнього діда Охріма та навідатися до Максима.

КІНЕЦЬ.

Олелько Островський

Руйнування Чортомлицької січі 1709 р.

Коли б Гордієнкові був хто сказав, що вода в Дніпрі угору потекла, або святі печерські гори запалися, розступилася земля й поглинула Київ з печерами і церквами божими; кошовий не здивувався б ньому так, як здивувався, почувши про те, що гетьман Мазепа став заодно із Шведами.

Ця жагуча звістка, не знати яким рабом прийшла у Січ; досить того, що вона випередила не лише царських, але й гетьманських посланців…

Захвилювалось Запоріжжя, як збунтований бджоляний рій; відколи й Січ існує то подібного хвилювання ще не було… В куренях ніхто не сидів. Як день, так і ніч запорожці товпились на раднім майдані, а їхній галас та сварки можна було почути за цілу милю… …Мазепа передався Карлові.

…Шведи мають визволити Україну з московського ярма.

…Ось коли виженемо з України московських воєвод!

…Мазепа…