Читати книгу - "Хранителі Персня"

виблискувала й дзюркотіла, стікаючи до крутого скелястого корита.

— Це витік Срібної Струни, — сказав Гімлі. — Не пийте з нього! Вода холодна, мов крижана!

— Нижче цей струмочок обертається на швидку річку, — додав Арагорн, — вона збирає воду з багатьох інших гірських бурчаків. Ми ще довго будемо йти уздовж неї — такий шлях обрав Гандальф, так і я сподіваюсь дістатися до лісів, де Срібна зливається з Великою Рікою — ось там!

Там, куди він показав, потік, підстрибуючи на камінні, зникав у чаші долини, губився у золотавім серпанку.

— Це ліси Лоріену Квітучого, — сказав Леголас, — найчудовішого з володінь нашого народу. Ніде нема таких дерев, як у тій землі. Восени їхнє листя набуває золотого кольору і не опадає, поки з новою весною не з'явиться молода зелень, і тоді землю у лісі вкрива золото, віття гнеться від жовтого цвіту; золотим залишається купол лісу, а опори його — з срібла, бо кора тих дерев гладка та сріблясто-сіра. Так співають у нас в Чорноліссі. Як було б чудово навідатися туди навесні!

— Про мене, він взимку теж чудовий, — сказав Арагорн. — Але до нього ще йти чимало миль. Поспішаймо!

Спочатку Фродо та Сем ще могли встигати за супутниками, але Арагорн вів загін швидким кроком, і невдовзі [353] вони почали відставати. З раннього ранку вони нічого не їли, після теплої сутіні Морії вітер здавався крижаним: сонце не гріло. Рубець на лобі в Сема пекло мов вогнем, голова здавалась порожньою, його трусило. Фродо задихався, кожний крок давався через силу.

Нарешті Леголас, озирнувшись побачив їх далеко позаду й покликав Арагорна. Всі зупинились, і Арагорн, узявши з собою Боромира, поспішив до них.

— Вибач мені, Фродо! — вигукнув він скрушно. — Стільки всього скоїлося сьогодні, і поспішати мусимо ми щодуху, отож я й забув про каліцтво твоє та Семове. Чому ти мовчав? Я б допоміг, хоч би всі орки Морії гнались за нами! Але тепер потерпи ще трохи: поблизу є місцина, де можна ненадовго зупинитися. Там я зроблю все, що в моїх силах. Боромире, понесімо їх!

Незабаром загін обминув ще один потік: стікаючи з заходу, він зливав свою пінну течію з водою Срібної. Разом падали вони, здіймаючи хмарки піни, через поріг зеленкуватого каменя у невеличку лощину. Круті береги поросли модринами, низькорослими і покрученими, повзучою травичкою та кущиками чорниці. Дещо нижче річка з гуркотом перекочувала блискучу гальку по рівному руслу. Там загін зупинився відпочити. Було близько третьої опівдні, вони віддалилися від Воріт лише на кілька миль. Сонце вже хилилося на захід.

Поки Гімні та молодші гобіти збирали ломаччя, розкладали багаття й носили воду, Арагорн оглянув Фродо та Сема. Семова рана виявилась неглибокою, хоча жахливою на вигляд, і Арагорн нахмурився, але потім обличчя його прояснилось:

— Тобі пощастило, Семе! Чимало вояків платили набагато дорожче за свого першого орка. Зброя ворога, проти звичаю, не була отруєна. Я полікую рану, і все добре загоїться. Ось зараз Гімні нагріє воду, обмиємо, і цього вистачить… — Він вийняв з торби кілька зів'ялих листочків. — Сушені вони трохи слабкіші, але все ж таки це ацелас, той, що я зібрав біля Непогожої. Розкриши один листочок, кинь у воду, промий рану дочиста, потім я перев'яжу. А тепер твоя черга, Фродо!

— Ні, не треба! Все гаразд! — поквапливо вигукнув Фродо. (Йому не хотілося розкривати таємницю кольчуги). — Мені б тільки попоїсти та відпочити… [354]

— Ні, - заперечив Арагорн, — треба неодмінно глянути, що зробили з тобою молот і ковадло. Мені аж ніяк не віриться, що ти взагалі живий!

Він розстібнув стару куртку Фродо, поношену сорочку і здивовано ахнув, а потім розсміявся: срібна кольчуга засліпила його гарячим відблиском, немов рябизна на морі під сонцем. Обережно стягнув її Арагорн і потрусив; зірками сяйнули самоцвіти, а срібні кільця зашелестіли тихо, ніби дощик по озерній воді.

— Подивіться, друзі! — покликав Арагорн. — Оце чудова гобітанська шкірка, від такої не відмовився б і ельфійський князь! Якби мисливці Середзем'я довідались, які у гобітів шкірки, то натовпом рушили б до Гобітанії!

- І витратили свої стріли марно, — підхопив Гімні, милуючись кольчугою. — Адже це мітріл! Мітрільна кольчуга! Я ніколи не бачив такої краси, ба навіть не чув ні про що подібне! Це її мав на думці Гандальф!

— Присягнуся, він занизив ціну. А до чого ж доречний виявився подарунок!

— А я все гадав, чим це ви там з Більбо займаєтесь, замкнувшись у його кімнаті! — осміхнувся Меррі. — Благословен будь, старий Більбо! Як не вшанувати його за таке ще сильніш! Добре було б нам знов побачитись та про все це йому розповісти…

На грудях та правому боці Фродо мав великого, вже почорнілого синця. Під кольчугу був одягнений жилет з м'якої шкіри, але в одному місці кільця прорвали його і втиснулись у тіло. На лівому боці теж залишились садна від удару об стіну. Поки інші готували їжу, Арагорн обмив болючі місця відваром з ацеласового листя. Гострі пахощі виповнили лощину, і Хранителі, по черзі подихавши парою з казанка, відчули в собі нову свіжість та міцність. Незабаром Фродо стало легше дихати, біль відступив, хоч довго ще забиті місця відзивались болем на кожний дотик. Арагорн, знайшовши у своїх запасах клапоть м'якого полотна, обгорнув ним Фродо.

— Кольчуга дивовижно легка, — сказав він. — Спробуй натягнути її, боляче не буде. Я радий, що ти маєш такий захист. Не знімай її навіть коли спиш, поки не дійдемо до безпечніших країв; утім, доки твоє завдання не виконано, таких країв буде небагато…

Пообідавши, приготувались іти далі. Вогонь загасили, багаття засипали землею, а потім вийшли з лощини на [355] дорогу. Вони ще не встигли відійти далеко, як сонце сховалось за пасмом західних гір, по схилах одразу пролягли тіні. Сутінки скрадали смугу дороги, туман збирався в западинах. Далеко на сході вже займалась бліда заграва, що передвіщала місяць, невиразно окреслюючи ліси та рівнини. Сем і Фродо, підбадьорені лікуванням та відпочинком, могли тепер швидко йти, і Арагорн вів загін уперед, з єдиним коротким привалом, ще майже три години.

Настала глуха ніч. На небі висипало безліч зірок, але місяць, уже щербатий, з'явився дуже пізно. Гімлі та Фродо йшли останніми, намагаючись не робити галасу, і мовчки прислухувались до голосів ночі. Нарешті Гімлі порушив мовчання.

— Все тихо, тільки вітер шумить. Гоблінів поблизу нема, якщо тільки я не глухий, мов корок, а орки, сподіваюсь, задовольняться тим, що вигнали нас з Морії. Може, того вони й хотіли, без усякого зв'язку з нами… з Перснем. Взагалі, коли вбивають їхнього