Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

подасте за моїм ім‘ям, ім‘ям адмірала Пієтта.

— А інших? — проревів у спину Пієтта Ведж Антілесс.

Капітанові здалося, що адмірал знизав плечима перед тим, як зникнути в сяйві вертикального світлового стовпа.

- Інших? — перепитав. — Інших — на Хот. Що з них взяти?…

* * *

— Чому?! — запитував Норильцєв, сидячи просто на долівці і охопивши коліна руками. — Чому капітан не застосував своїх здібностей? Нагромадив би двійників кутастих, аби поміж ними здимити кудись. Або загіпнотизував, нарешті.

— Ти що, не зрозумів? — стомлено відгукнулась Такманохара, яка влаштувалась на жорсткій лежанці і дивилася в невеличкий ілюмінатор, за яким розпростерлась опукла поверхня фіолетової, зимної навіть здаля, планети. Чорний трикутник, на борту якого вони знаходились, явно заходив на посадку. — Не зрозумів, чи що? — повторила. — Кого гіпнотизувати? Роботів? Трансформерів? А фантоми… Ну, не знаю… Може, не створювались вони. Сам же бачив скільки там електрики сторонньої навколо. Може, розряди заважали.

Ігор потер синця під оком, якого отримав тоді, коли абсолютно не погоджувався на їхнє з Нксою розлучення. У Соньки синців не було. У Соньки була подряпина через все обличчя.

— Я сподіваюсь, — тоскно мовила дівчина, — що капітан дасть собі раду. Дуже сподіваюсь. Інакше… Інакше — все. Кінець. Інакше мені й жити не варто.

Зоребор скоса зиркнув на неї:

— Нічого з ним не станеться. Його зараз хоч в ступі товчи, хоч у пічку сунь. Не людина він.

— Ти певен?…

В замкненій каюті трикутника настала тужлива мовчанка. Ігор поправив меча, якого йому чомусь знову залишили, і потягнувся до синтезатора. Його теж дозволили взяти з собою. Заплющив очі і поклав пальці на клавіші. Тривожні акорди сорокової Моцарта полинули над фіолетовою планетою з короткою, наче зойк, назвою: Хот.

— Слухай, — за декілька, насичених невпевненістю й безнадегою, хвилин подала голос Сонька, — ти б оповів, куди це нас занесло? Бо здалося мені, що ви з… з Богданом, — вимовила сторожко і якось ніжно, — знаєте щось таке, чого не знаю я.

— А чого тут знати? Ви що, „Зоряні війни” не дивились?

— Та які такі зоряні війни!? Чи ти від капітана потягом до борюкання заразився?

- Іноді ви мене дивуєте, Соню. Адже ви — доволі грамотна жінка. Але іноді здається, що ви не знаєте елементарних речей. „Зоряні війни” навіть діти в дитячому садку знають.

— Та невже?! А чи знають малюки в тому садку про феномен проколювання простору?

Відповідати на це нема чого було. До каюти розпочало точитись якесь сріблясте світло. Зоребор кинув погляд в ілюмінатор і застиг з роззявленим ротом. Сонька прослідкувала за його поглядом і, здригнувшись усім тілом, рвучко скочила на рівні.

З-за опуклої фіолетової поверхні Хота, помережаної деінде зеленавими хмарами, поставало щось величезне, кругле, підсвічене з одного боку промінням далекої розплесканої зірки. Від цього це величезне мало форму тлустого місяця металевого кольору. Втім, навіть здалеку було зрозумілим, що не лише за кольором, а й за походженням, це утворення було саме металевим.

Воно потроху здіймалося вище, вище і допоки корабель, на борту якого перебували бранці, не увійшов у верхні шари атмосфери, навколо нього можна було розрізнити безліч рухливих леліток. Сонька до болю примружила очі і на мить їй здалося, що ці лелітки — чисельні космічні апарати, які летіли як вбік утворення, так і від нього.

Їхній же корабель швидко й безгучно опускався по плавній глісаді крізь узвичаєне сріблясте мерехтіння в очах. Такаманохарі було зрозумілим, що для пересування тут застосовується якийсь принцип на кшталт антигравітаційного. Це підтверджувала й та легкість, з якою свого часу диск „Софії” затягнуло до нутрощів п‘ятидесятикілометрового „Виконавця-ІІ”.

Чи розумів це Норильцєв, залишалось невідомим. Відваливши щелепу він спостерігав за тим, як над ліловим обрієм постає величезний, на чверть цього самого обрію, металевий місяць. Чи навпаки. Планета до нього суне. Адже впевнено можна було стверджувати, що саме Хот є лише супутником цього сталевого монстра явного штучного походження.

Сонька з Ігорем настільки захопились незвичним видовищем, що пропустили ту мить, коли їхня летюча в‘язниця з легким поштовхом завмерла просто посередині улоговини поміж двох засніжених пагорбів. Улоговина була широкою і вкритою чимось, схожим на блідо-фіолетову кригу, від чого здавалась замерзлою річкою, що застигла поміж своїх височеньких берегів. Обриси пагорбів невловимо нагадували Норильцєву береги Дніпра в околицях Гременця. Он ліворуч, примружившись, можна розрізнити в темряві білосніжний житловий масив нагірної частини міста. Он — праворуч, зморено випнулась Дієва гора, на схилах якої було дуже зручно розводити купальські багаття.

Ігор навіть аж зубиськами рипнув, а серце в нього зайшлося млосно-млосно. І боляче-боляче. Над вухом чулося нервове дихання Соні: дівчина впритул наблизилась до спини хлопця. Наче захисту за нею шукала. Зненацька в це дихання влився якийсь неясний шурхіт. Норильцєв з Такаманохарою рвучко обернулись і трохи переляканими очима втупились в постать кутастого, що завмер на порозі їхньої каюти. Був той звичайного розміру, але зловісності в нього від цього не меншало.

— Що?!? — єдиноголосно видихнули Сонька з Ігорем.

Відповідати кутастий не став. Просто значущим жестом вказав на вихід з приміщення. Дівчина з хлопцем обмінялися швидкими поглядами й мовчки скорилися. А що їм ще залишалось робити?

В коридорі було тьмяно й прохолодно. Один кутастий йшов попереду землян, другий охороняв їх з тилу. На грудях в обох висіло щось на кшталт незграбних автоматів. Незграбних-то — незграбних, але стріляли вони, мабуть, дуже зграбно. „Треба щось робити… Треба щось робити…” — лунало в мозку Зоребора, але становище їхнє явно не сприяло жодним рятувальним планам. Цікаво, що б капітан робив зараз?

На виході з корабля їх змусили засунути лівиці в якісь непроникно чорні отвори, що розташувалися в стінці шлюзу. Ігор було запручався, але отримав болючого стусана поміж лопаток. Скривився, боячись, що зараз розколошкають його синтезатор. І за мить відчув, як щось пекучим залізом охопило п’ясток його руки. Із зойку Такаманохари можна було зрозуміти, що вона відчула щось подібне.

А потім, коли вони майже