Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

повинна була сповнитись відразою до самої себе, чи не могла постановити не сьогодні-завтра припинити це нестерпне животіння, коли вона відчувала, якщо — бодай у серці — згрішила, що її розкусили, вистежують, зв’язують їй руки й ноги у її нахилах! Але все одно не втишувало моїх заздрощів! А якщо Альбертина не згрішила ні словом, ні ділом, то хіба не мала вона права сповнитися нехоті, бачучи, що від Бальбека, де вона так стійко уникала усамітнюватися з Андре, і аж до сьогодні, коли відмовилася піти до Вердюренів чи зостатися у Трокадеро, вона не здолала заслужити моєї довіри? Тим паче що я не міг їй ні в чому дорікнути. Коли у Бальбеку згадували про дівчат поганої слави, Альбертина часто здіймала хихички, викаблучувалася, наслідуючи їх; усе це мене дратувало, я здогадувався, що так вона чинила для її подружок. Але відтоді як вона дізналася про мої погляди, відтоді як дехто звернув увагу на ці її вихиляси, вона перестала брати участь у розмові, не тільки словами, а й мімікою. Важко сказати, що до цього спричинилося (може, вона хотіла, щоб менше пащекували про таких дівчат, а може, була й інша якась причина), але тоді в її таких жвавих і рухливих рисах уражало єдине: що як тільки порушували цю тему, вона, підкреслюючи свою неуважність, зберігала достоту такий самий вираз, який мала хвилину тому. І це заклякання виразу, навіть не затятого, гнітило, як мовчанка; годі було сказати, схвалює вона чи засуджує таких, знає, про що йдеться, чи не знає. Кожна її риса була пов’язана лише з якоюсь іншою. Ніс, уста, очі творили досконалу гармонію, відрубну від решти; вона нагадувала пастель і справляла таке враження, ніби не чула, про що гомонять довкола, як не чує глядацьких відгуків про себе Латурів портрет.

Моє рабство, ще гнітюче для мене, коли я, даючи водієві адресу Брішо, бачив світло у вікні, перестало мене гнобити трохи згодом, коли я зміг відчути, як важко переносить Альбертина свою неволю. І, щоб неволя не була для неї такою нестерпною, щоб їй не спало на думку вириватися з її клітки самохіть, я подумав, що найкраще підказати їй, що неволя ця не вічна і що я сам прагну покласти їй край. Якщо мені з моїм задумом поведеться, я буду щасливий. Насамперед я виб’ю ґрунт із-під того, чого я так боявся, — Альбертининого бажання розлучитися, а потім, навіть якщо абстрагуватися від мети, яку я поставив, сам по собі успіх моєї комедії, доводячи, що я для Альбертини не погорджений коханець, не осмішений заздрісник, якого вивели на чисту воду, повернув би нашому коханню первісну свіжість, воскресивши бальбецькі часи, коли вона так легко повірила, що я кохаю іншу. Бо вона вже запевне б не пойняла цьому віри, тимчасом як розіграний того вечора намір порвати з нею назавше здавався їй цілком імовірним.

Їй не вірилось, що це наслідок моїх відвідин Вердюренів. Я сказав, що спіткав там драматурга Блока, близького Леїного приятеля, а Лея звірила йому дивні речі. (Я хотів їй дати зрозуміти, що про Блокових кузин знаю більше, ніж мовлю.) Щоб утишити збурення, викликане моєю грою в розлуку, я спитав: «Альбертино! Ви можете заприсягнутися, що ніколи мені не брехали?» Втупивши погляд у порожнечу, вона відказала: «Так, тобто ні. Я збрехала, що Андре липнула до Блока, ми його не бачили». — «Але в такому разі навіщо ви це говорили?». — «Я боялася, щоб ви не подумали про неї щось інше, та й годі». Альбертина знов утупилася в порожнечу, а потім сказала: «Мені не треба було приховувати від вас, що я три тижні подорожувала з Леєю. Але я вас тоді так мало знала!» — «Це було перед Бальбеком?» — «Перед другим Бальбеком». А ще вранці вона мені казала, що не знайома з Леєю! Я дививсь, як горить полум’ям мій роман, на писання якого в мене пішло мільйон хвилин. Навіщо? Навіщо? Альбертина, як зрозумів я, робить мені ці два признання, бо думає, що це до мене все одно дійшло від Леї. Чи ж можна ручитися, що не знайдеться ще сотні подібних випадків? А ще я розумів, що в Альбертининих словах ніколи немає ні на йоту правди, що правда вилазить усупереч їй, що правда спливала цілим кім’яхом фактів, які Альбертина досі намагалася приховати, боячись, що хтось може про них знати. «Два випадки — це пусте, — сказав я. — Ось як їх буде бодай чотири, тоді вони вріжуться в пам’ять. Що ви ще можете мені відкрити?» Вона знов утупилась у порожнечу. Як у неї віра в прийдешнє життя уживалася з брехнею, з якими менш згодливими, ніж вона гадала, богами вона пробувала домовитися? Становище вийшло негарне, бо її мовчання і нерухомість погляду тривали довгенько. «Ні, більше нічого», — відгукнулася, нарешті, вона. І, попри мої наполягання, вона уперлася — уже з легкістю — на «більше нічого». Це, може, й правда, та щербатенька! Відколи в неї завелася ця пристрасть, аж до дня, коли я притулив її в себе, скільки разів, у скількох помешканнях, на скількох прогулянках вона, мабуть, віддавалася своїй пристрасті! Ґоморрейки досить рідкі й воднораз досить численні, отож у найбільшій юрбі всі вони угледять одна одну. І тому легко порозуміються між собою. Я з жахом згадую один вечір, який тоді здався мені тільки смішним. Мій друг запросив мене обідати до ресторану разом із його коханкою і ще з одним другом, який привів свою коханку. Жінки швидко знюхалися, але їм так нетерпеливилось, що вже після супу їхні ноги шукали зустрічі під столом між собою і часто натикалися на мої. Небавом їхні ноги переплелися. Але двоє моїх друзів нічого не помічали; я сидів як на голках. Одна з жінок не витримала і полізла під стіл, кажучи, ніби щось упустила. Потім у другої розігралася мігрень і їй захотілося піти до умивальні. Друга заявила, що їй пора йти з приятелькою до театру. Зрештою я залишився сам із двома приятелями, які ні про що не здогадувалися. Та, кому боліла головонька, повернулася, але перепросила за те, що піде додому раніше, щоб зажити антипірину. Потім ці двоє жінок дуже заприязнилися, разом прогулювалися. Одна, перебрана за чоловіка, ловила малих дівчаток, проводила їх до тамтої і звірялася їм із їхньою таємницею. Друга мала малого хлопця, на якого вдавано гнівалася й просила приятельку карати його, а та при покаранні рук не жаліла.