Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

відповіла. Агнеса кілька разів кліпнула, не зводячи погляду з Фединого обличчя. Її очі розплющувалися дедалі ширше, і вона прошепотіла білими губами:

— Was für... eine Stimme in meinem... Kopf?[37]

— Шo-шo?

— Трясця! — видихнув Данило.— Я про це навіть не подумав.

— Вимкніть радіо...— простогнала Джекі.— Es stört... mich...[38]

— Theo, b... b-bitte... sag mir,— тонкі пальці Агнеси стиснули тканину Фединої футболки.— Was ist... los?[39]

— Даню, що вона від мене хоче? Що в біса відбувається? Чому Джекі заговорила німецькою?!

— Alles in Ordnung, Agnes[40],— відповів Данило та звернувся до Феді.— Вони в одному світі. Не лише відчуття, але й думки в них спільні. Джекі тепер знає німецьку й розуміє польську. Зі мною було так само, але в мене ці здібності залишилися, а в них, мабуть, тимчасово.

Федя насупився й збирався поставити ще одне питання, але потім зрозумів, що не знає, про що питати. З очей Агнеси покотилися сльози. Вона спробувала підняти руку, але лише скривилася й застогнала від болю. Джекі схлипнула так само й ледь змогла повернути голову до Данила.

— Ти... тут...— прошепотіла вона.

Данило всміхнувся і, намацавши її руку, злегка потиснув.

— Я знаю, це ти відкрила портал. Дякую.

— Це не я. Просто... відчула... і попросила... будинок.

Вони дісталися лікарні в Радомишлі за десять хвилин — Данило подався кудись із лікарями, які забрали Агнесу, а Федя залишився в машині разом з Джекі. Кілька секунд вони мовчали, дивлячись одне на одного, потім її повіки знову опустилися, і голова знесилено звісилася. Федя відхилив сидіння й улаштував її зручніше. Дістав з кишені мобільний. Звісно, тут одразу ж з’явилася мережа.

— Привіт, Ганнусю,— заговорив Федя.— Ну, звісно, Броницький. Хто же ще? Як справи?.. Це чудово. Так, я в нормі. Так, усі плюшки потім, зараз мені дуже потрібна твоя допомога. Пробий мені, будь ласка, телефон одного тут... Так! Трегубов Ігор Андрійович. Добре, зачекаю.

За кілька хвилин він отримав номер телефону, записав і сунув смартфон у кишеню джинсів.

Федя гнівно стиснув кулаки, розбиті кісточки дошкульно нили.

Ігор Андрійович Трегубов ще не підозрював, яка зустріч на нього чекає.

Якщо секретарка Трегубова не помилялася, він мав бути на сніданку з партнерами в ресторані «Дежавю». Данило глипнув на Федю. Той стиснув щелепи, його ніздрі загрозливо роздувалися. Е ні, так до арешту недалеко. Він зупинив друга, поки той не відчинив дверей ресторану.

— Федю, ми маємо чемно з ним поговорити.

— Угу.

— Чемно. Спокійно. В нього може бути охорона. І в ресторані також.

— Угу.

— Нам не потрібна бійка.

— Не хвилюйся,— засичав Федя.— Я тихесенько!

І шарпнув на себе двері.

В залі грав лаунж. Данило одразу помітив бізнесмена за столом у кутку й схопив Федю за лікоть.

— Не зараз.

До них саме поспішала адміністраторка. За хвилину вони всілися за столик в іншому кінці зали й почали спостереження. Федя стискав меню з такою люттю, що мало не порвав. Аж раптом він здригнувся й указав очима в бік Трегубова.

Данило швидко озирнувся. Чоловік попрямував кудись углиб залу.

— Ходімо,— кивнув Федя, відставивши каву.

— Чемно!

Той невиразно хитнув головою і підвівся. Данило рушив слідом.

Федя рвучко відчинив двері туалету. Трегубов обернувся й сполотнів. Данило застережливо поклав руку на плече друга, проте зупинити того було не так просто. Федя широко всміхнувся й одним ударом відправив Трегубова в нокаут.

— Ні, стоп... Федю! Федю! — Данило вчепився в комір його футболки, але відтягнути його було неможливо.— Припини!

— Я тебе, падло, придушу зараз! — засичав Федя, піднімаючи Трегубова з підлоги за барки.— Що, думав, я на тебе не вийду?!

— Що відбувається?— захрипів бізнесмен.— Я зараз...

— Ти зараз поїдеш з нами в Романівку й розповіси всьому селу, як твої люди за бабло розпускали чутки про наш будинок, а потім ти найняв гопників, які нас мало не повбивали!

— Я не розумію, про що ви... Кому я платив?

— Тобі нагадати?..

Данило ледь устиг учепитися у Федину руку, поки той не завдав ще одного удару. Трегубов втиснувся в стіну й тільки витріщав на них свої безбарвні очі. Федя обернувся, його погляд палав дикою люттю, він за мить став утіленням свого леобурзького двійника.

— Даниле! — знову прохрипів Трегубов.— Я цього так... не залишу... Приберіть... вашого...

Данило знизав плечима.

— Він — вільна людина. А те, що робили ви й ваші найманці, поки мене не було в будинку, інакше як злочином назвати не можна.

— Який злочин? Чого це ви вирішили...

— Бо лише тобі, сволото, потрібні були ці грьобані кристали! — Федя придавив його до стіни й трусонув за барки.— А я ж спершу на Маріанну подумав! Проте дістати їх ані в тебе, ані у твого клоуна підісланого не вийшло! Бо Левченко так ретельно їх сховав, що треба розібрати пів льоху!

— Відпустіть мене негайно, інакше у вас будуть неприємності!

Трегубов нарешті опанував себе, з його обличчя зник переляк, лише очі були гидливо примружені. Федя загрозливо загарчав, але Данило похитав головою.

— Слухайте, Ігорю Андрійовичу. Неприємності у нас уже. Тож тепер вони будуть і у вас,— Данило схрестив руки на грудях.— Завтра до села приїде екологічна інспекція, і з’ясується, що наш будинок ні до чого, а факти підкупу селян залишаться. Може намалюватися неприємна стаття. Тому раджу негайно заспокоїти людей, відкликати своїх найманців і пояснити, що саме вам треба в моєму будинку.

— Я не розумію, про що йдеться. На мене чекають колеги. Поговорімо пізніше.

— Ні, ми поговоримо зараз, це терміново. Федю, пусти його.

Федя знехотя відпустив комір бізнесмена, і той, зиркнувши на нього, розправив піджак. Цієї миті двері прочинилися й всередину зазирнув один з трегубівських супутників. Він запитально кивнув, але Трегубов хитнув головою.

— Отже, навіщо вам потрібен мій будинок? — спитав Данило.

— Будинок мені не потрібен,— Трегубов зиркнув на Федю спідлоба.— Мені потрібно те, що ваш дядько поцупив з моєї лабораторії!

— Так, стоп,— Данило здивовано підняв брову.— В чому ви звинувачуєте мого дядька?

Бізнесмен поглянув на годинник.

— Він украв документацію й тестові зразки з моєї лабораторії! Ваш Левченко — звичайний злодюга.

Данило вибалушив очі.

— Та годі! — видихнув Федя.— Які ще в біса зразки?

— Ми