Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Червнева злива, Тимофій Гаврилов

Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

160
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 112 113 114 ... 123
Перейти на сторінку:
йому голосом батька.

Й ось його абеткою стала я. Ми стали абеткою одне для одного. А Майдан — абеткою нашої зрілості, з повним спектром — від «А» до «Я». Ми пройшли її швидше, ніж вчаться читати.

Якщо бажаєте, ви можете побачити роботи Євгенового батька, виставка ще триває — завітайте, не пошкодуєте. Це недалеко, практично в центрі. Київ змінив моє сприйняття відстаней. В Києві я скажу: «Недалеко», а в Черкасах це було б уже через ціле місто. Ландшафти впливають на нас. Ми на них — теж. Лише от вони нас створюють, тоді як ми їх здебільшого спотворюємо.

Я кураторка. Я не повернулася в Черкаси, хоча часто навідуюся туди, я осіла тут. Я знаю, що ніколи звідси нікуди не рушуся. Усе нагадує? Так, саме цим і зумовлене моє рішення — я хочу бути поблизу місця, де все сталося, де ми познайомилися і провели два місяці, два з половиною місяці, варті цілого життя, проведеного вдвох; ми мовби прожили його — пришвидшено, але від того не менш повноцінно. Ні, не пригнічує, навіює спокій, інакший спокій, як вам це пояснити, і трохи сум. Так, іноді сумно. Дошкульно сумно. Тоді здається, що це все несправедливо. Що так не мало статися. Поруч, коли ми поруч, здавалося, що нічого не трапиться; наче нічого й не відбулося — ніби ми далі вдвох. Абетка залишилася там, звідки він приїхав. Того ранку, прокинувшись, він сказав: «Я приїхав, бо тут життя. Я не хочу вмирати». Це була перша мандрівка, куди він не взяв її з собою.

Я співпрацюю з мистецькими галереями, цього мені вистачає на прожиття. Так, я належу до тих, кому матеріально добре ведеться. Мені подобається цим займатися, я багато контактую з людьми. Найбільше Євген боявся втратити себе. Проґавити мить, котра вирішальна. Знаєте, це як за кермом — варто замріятися, на секунду відволіктися, як проскочите поворот, на якому ви були зосереджені весь час упродовж їзди. Ваш поворот. Так, можна вернутися назад — автомобілем це простіше.

Вона його переслідувала, та навʼязлива думка, змушувала запитувати себе. Й ось він зважився; коли побачив студентів на плитах, це примусило його прийняти рішення, це було подібно до осяяння. Мати? Мати як мати. Кожна мати зичить дітям щастя, як вона його уявляє. Вона дбала про них — вона фактично сама їх виховала. Однак Євген уже дорослий. Хоча для матері він завжди дитина. І в двадцять, і в тридцять, і в пʼятдесят років. Майдан усе прискорив, наче машина часу, що до неймовірності ущільнила людське життя; де рік — одна мить. Чи був щасливим? Я хотіла б, щоб ви запитали про це в нього. Я понад усе хотіла б, щоб це було можливо. Щоб він сказав сам. Гадаю, він відповів би: «Так».

Ні, не суперечить волонтерству — доповнює. Це один з аспектів моєї діяльності. Картини як терапія. Ми робимо цей проект, багато хто не хоче мати з цим справи, прагне якнайшвидше забути, витиснути геть, що цілком зрозуміло, найгірше, коли людина опиняється з цим сам на сам. Тому, хто побував на війні, важко повернутися в звичне життя. Йому дивно, що люди сидять у кавʼярні, сміються і про щось розмовляють. Гайнують час на розваги. Це вимагає звикання, привчання себе до найпростіших речей. Дехто, навпаки, починає цікавитися мистецтвом, культурою, хтось пробує себе сам й у нього виходить. Драматично спостерігати, як ті, котрі не похитнулись на передовій, долають цей шлях до першого контакту: боязко, з невпевненістю, наче малюки, які роблять перші в житті самостійні кроки, тоді як за їхніми плечима досвід, якого нічим не зміряти — його краще не мати: чимало хто з них хотів би не мати його. Одні тікають від нього, вигадуючи неймовірні сюжети, які тематично не мають нічого спільного з пережитим, проте фарби, сам спосіб опрацювання, підхід — подібного не сховаєш. Інші ж, навпаки, опрацьовують його, створюючи не менш приголомшливі зображення.

Кілька слів про «Українську ґерніку»? Це колаж. Спільна робота пʼятнадцятьох вояків, які повернулись з Донбасу, частина з них пережили аеропорт й Іловайськ. Вони вийшли звідти живими, проте війна не покинула їх, а десь на краєчку свідомості глодало сумління, що ось вони врятувалися, а їхні побратими — ні. Було задано тільки формат. «Українська ґерніка» — мозаїка з однакових за розміром фрагментів, кожний з яких виконаний іншою людиною; коли ви підійдете ближче, ви побачите рубці стиків, отакі залишає війна — навіть тоді, коли вас жодного разу не зачепило. А коли відступите назад, на відстань, з якої погляд зможе сприймати її як цілість, вам здаватиметься, наче вона створена однією рукою, ви саме так бачитимете її. Наче зображення просто ледь зміщені, там чи там розірвані. Є галереї, які відмовляються. Є власники, які з війною не хочуть мати нічого спільного; вдають, що її немає. Я шукаю тих, з ким можна спілкуватися. Інколи щастить переконати. Я наполеглива. Мистецтво не може замовкнути і не повинно — так само, як не припинить рости трава і сходити сонце. Водночас, мистецтво — нерв, воно не може байдуже пройти повз.

Це їхня земля, земля тих людей, які там живуть, розділені лінією фронту. Випалена, замінована земля, яку замість сільськогосподарської техніки переорюють вибухи. Ми зробили проект — інший, тема, однак, та сама. Виставка побажань, в якій ми принципово відмовились від класичної візуалізації — лише тексти, побажання дітей звідти, які живуть по обидва боки; не менше, ніж у словах, ви прочитаєте в почерках, в тому, як виводила букви рука. В цьому все — розпач, надії, страх; не треба й слів. Дитяча рука — літери вам увесь час нагадуватимуть про це. Однієї з дівчаток уже немає серед живих, а її крик, затамований на папері, пронизує нас. Це ми не врятували її. Вона написала тільки одне слово, S. O. S. Маюскули, які обводила багато разів, наче для того, щоб їх було добре видно. Ми запрошували її і її батьків, але вони відмовилися приїхати. Вона загинула в день відкриття виставки. Тієї миті, коли телекамери вели пряму трансляцію. Можливо, дівчинка сиділа перед телеекраном. Можливо, бачила аркуш і свій почерк на ньому. Смерть настала відразу, її тільце рятувальники добули з-під завалу на другий день. Батько працював на підстанції, у вечірню зміну, за двадцять кілометрів від того, що ЗМІ назвали місцем трагедії, деякі — місцем події. Коли він повернувся, замість жінки й доньки на нього чекало звалище уламків, що залишилися від прямого влучання. Він кинувся розгрібати, здерши до мʼяса пальці. Поблизу не містилося жодного військового обʼєкта, цілилися саме в оселю. В людське житло,

1 ... 112 113 114 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червнева злива, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"