Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

як відбріхуватися.

На щастя, пласкоголового не було.

Проминувши столи, Ґрем непомітно смикнув Сьому за светр.

— Ти бачив? Що з ним? — прошепотів мулат.

— Поняття не маю, — не ворушачи губами, видав Семен.

— Він схожий… — кадик Сатомі смикнувся, — він схожий на диявола.

— Тс-с… Удавайте, що все гаразд, — сказати легше, ніж виконати. Сьома відчував, як паніка набирає обертів, кремсаючи мозок, як капусту, перемелюючи, розриваючи думки й роблячи його беззахисним. Він нічого не контролював, а тепер — це вже взагалі баста! — й не розумів.

І ще те число — 228 — не давало спокою. 1 червня… 228…

Трійця ввійшла до намету-їдальні, де не лишилося нікого, крім кухаря.

— Вільна каса! — вигукнув італієць, побачивши хлопців і дівчину.

— Доброго ранку, Марко, — змахнув п’ятірнею Семен.

— Привіт, професоре! Як спалося?

— Кепсько.

— Ви сьогодні пізно. Я вже хотів прикривати контору.

— Заспали через бурю, — Сьома старанно зображав безтурботність, виставивши на крок попереду тривимірну копію самого себе. Сатомі й Ґрем стояли за його спиною, все ще мовчазні й розгублені після споглядання Левка.

— А-а, — кухар по-італійському експресивно скинув руки. — Файно вчора гримотало.

— Та так, нічогенько.

— Оукей, друзі, що замовлятимемо сьогодні? Хрусткі курячі шматочки? Смачний і поживний Біґ-тейсті? Можливо, класичне меню? — Марко спробував відтворити акцент, із яким розмовляють у південних штатах США. — Якщо серйозно, мої друзі, салату більше нема, зате котлет знайдеться по дві порції на рило. Як вам таке? Можу заприсягнутися на кучугурі Біблій, ви не сподівалися, що таке щастя очікуватиме на лінтюхів, які сплять ледь не до півдня.

— Валяй! — росіянин підставив піднос. — Заради цього варто було не спати півночі.

Ґрем здригнувся. Що він меле?

— Мені без котлет, будь ласка, — попросила Сатомі.

— Слухаюсь, ме’ем.

Накладаючи кашу, Марко проникливо роздивлявся хлопців і дівчину. Засохла грудка крові на лівому вусі японки. Синці на бічних поверхнях біцепсів американця, що виступають із-під рукава теплої футболки й тягнуться аж до ліктя (певно, страшенно болючі синці, якщо їх помітно на темній шкірі мулата). Всі в чистому одязі, проте з немитими й розкучманими головами. Вже згодом, коли вони виходили (мулат притримував полог намету, пропускаючи Семена та дівчину з тацями), італієць помітив, що гіпс на нозі росіянина почорнів від вологи й бруду. Марко ледь чутно присвиснув: «Оу… малята виходили вночі погуляти». Додавши до цього страхітливі очі українця, він зрозумів, що минулої ночі сталося багато значущих подій, і буревій чи навіть влучання блискавки в піраміду — далеко не найважливіші з них.

Хлопці й дівчина поставили підноси на стіл і сіли. Семен — коло Левка, Ґрем і Сатомі — навпроти. Мачігуенга здебільшого вже поснідали й подалися займатися власними справами, хоча декотрі ще допивали чай. Кілька перуанців докурювали самокрутки. І перші, й другі тримались осторонь хлопців і кидали на них косі погляди з таким виглядом, наче ті наминали лайно, а не кашу. Науковці на сніданок не прийшли. Певно, відсипались.

Хвилину жували мовчки. Зрештою українець не витримав і штурхнув Семена ліктем.

— Що зі мною не так?

— Я не знаю, Лео, — Сьома втримував на губах кривувату півусмішку, та загалом вираз його обличчя відчутно дисонував із задертими кутиками губ. — У тебе щось із очима.

— Що з ними?

— Не зараз, Лео, — просичав Сьома, — у «норі».

Далі снідали в тиші, аж поки, не піднімаючи очей від тарілки, Сатомі буркнула:

— Нам не треба було сюди приходити.

Від пірамід до їдальні наближався Амаро Кіспе. Похмурий і невиспаний. Зеленаво-чорні водянисті мішки під очима, що після сну проступали особливо чітко, цього ранку нагадували додаткову пару витрішкуватих, але цілковито мертвих очей. Амаро Кіспе не спав усю ніч, тож тепер став схожим на чотириокого гостродзьобого павука.

Сьома здоровою ногою наступив на Левкову ступню.

— Звалюй! Підривайся та вали звідси. Якщо він тебе побачить, нам усім хана.

Українець послухався. Певна річ, його відхід не лишився непоміченим, одначе з коротуном вони таки розминулись. Сьома втямив, що виграв іще трохи часу.

— Доїдайте, швидше! — сиплим голосом наказав він, на що Ґрем кисло всміхнувся та похитав головою.

— Пізно, бадді. Нам кінець.

CXXVIII

19 серпня 2012, 09:31 (UTC -5)

Паїтіті

— Що це таке? — Сатомі ледь не з кулаками налетіла на Левка, щойно зайшла до «нори». — Ти підставив нас усіх!

— Я… е… — Лео на таке не очікував. — Я навіть… — він зиркнув на американця, що стояв, спираючись спиною на кам’яну стіну праворуч від входу. Він міг чекати на таку реакцію Ґрема, проте мулат не втручався, навіть не дивився в їхній бік.

— Важко було глянути в дзеркало перед виходом? — не вгавала японка.

— Я змінив одяг, як і ви, і…

— Тихо, заспокойтеся, — зажадав тиші Сьома. — Ніхто не винен, — а тоді: — Сідай, — наказав Левку. Сьома, як завше, дотримувався системного підходу: спершу — розібратися з українцем, опісля — вирішити, що робити далі.

— Ти скажеш нарешті, що з моїми очима? — українець опустився на матрац.

— Твої очі, наче стиглі вишні, — росіянин зауважив недовіру в Левковому погляді й наголосив: — І це, бляха, не метафора.

— Чому?

Семен казав правду. Очі Левка стали неприродно червоними. Не почервонілими, як буває після сну, а криваво-багряними. Каламутний колір повністю розчинив у собі зазвичай насичену синь райдужних оболонок. Крапки зіниць, що тривожно металися, фокусуючись то на Сьомі, то на Сатомі, плавали на суцільному густо-червоному тлі.

— Ще не знаю, — Сьома схилився над товаришем і зазирнув, притримуючи пальцями повіки, спочатку в праве, потім у ліве око. — Зрозуміло. Я так і думав. У тебе полопали капіляри, очні яблука по вінця набрякли кров’ю, що зробило тебе… е-ем… схожим на демона з фільму жахів.

— Чорт, — Лео почав терти лоба долонею, — я не знав.

— Чим це може бути викликано? — Сатомі зверталася до Сьоми. — Перепад тиску? Хвороба?

Семен залишив японку без уваги, продовжуючи дивитися на Левка.

— Це виглядало б ефектно, Лео, якби не… хм… наша ситуація. Там, — росіянин тицьнув пальцем у стелю «нори», — всі тільки про тебе й гудуть.

— Я знаю, через що це, — з болем промовив Левко. — Під час першої спроби каната не вистачило, я дізнався про це лише тоді, коли кінець майже вислизнув із рук. Щоб не впасти, довелося чіплятись за мотузку зубами. Це через перевантаження.

— Ти висів на самих зубах? — не повірила Сатомі.

— На руках. Але не міг вилізти вище, поки не вчепився зубами.

— Таке трапляється, — заспокоїв японку Семен, — моя двоюрідна сестра після затяжних пологів мала щось подібне, причому не лише з очима, а й з лицем. Була, як помідор.

— Тобі не треба було виходити, — Сатомі