Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"

надзвичайно нагадували містера Вінкла — молодшого. Тільки на відміну від нього старенький був лисий і тримав у одній руці візитну картку містера Піквіка, а в другій — срібний свічник.

— А, містер Піквік ! Як поживаєте, сер? — сказав Вінкл — старший, ставлячи свічник на стіл і простягаючи руку — Дуже радий бачити вас, сер. Дуже радий. Сідайте, прошу, містер Піквік. Цей джентльмен…

— Мій друг, містер Сойєр, — одрекомендував містер Піквік. — Приятель вашого сина.

— А! — доволі суворо глянув на нього містер Вінкл. — Сподіваюся, ви здорові, сер?

— Абсолютно здоровий, сер.

— А цей джентльмен, — вів далі містер Піквік, — цей джентльмен, як ви побачите, прочитавши привезеного мною листа, дуже близький родич або, скажімо, сердечний друг вашого сина. Його прізвище — Елен.

— Цей джентльмен? — спитав містер Вінкл, вказуючи карткою на Бена, що заснув, скарлючившись на стільці, і тепер видно було тільки спину та комір фрака.

Містер Піквік збирався був відповісти на це запитання й перелічити всі чесноти та гарні прикмети містера Бенджемена Елена, аж тут завбачливий містер Боб Сойер, щоб повернути приятелеві свідомість становища, ущипнув його за руку так, що той зойкнув і схопився з свого місця. Раптом збагнувши, що опинився в товаристві сторонньої людини, містер Бен Елен підійшов до містера Вінкла і протягом п’яти хвилин тиснув обидві його руки, напівзрозуміло запевняючи старого джентльмена, що страшенно радий його бачити, і гостинно пропонуючи почастувати його перед обідом. Виконавши ці формальності, містер Елен знову сів і почав здивовано роздивлятись навколо, ніби не даючи собі звіту де він, та й справді перебуваючи в такому стані.

Все це страшенно бентежило містера Піквіка, особливо коли містер Вінкл — старший з неприхованим здивуванням дивився на чудну — як не сказати: незвичайну — поведінку обох його компаньйонів. Щоб зараз же покласти край цьому візитові, він вийняв з кишені листа і, передаючи його містерові Вінклу-старшому, промовив:

— Це від вашого сина, сер. Прочитавши листа, ви пересвідчитесь, що від вас залежить його щастя й доля. Дуже прошу поставитись до повідомлення, написаного в листі, цілком спокійно й безсторонньо і потім обговорити його зі мною з усією серйозністю, на яку воно заслуговує. Якої великої ваги надає вашому присудові син, ви можете бачити з того, що я потурбував вас, не попередивши, такої пізньої пори і,— зиркнув він на двох приятелів, — при таких несприятливих обставинах.

По цій прелюдії містер Піквік передав до рук здивованого містера Вінкла — старшого чотири сторінки чудового тонкого паперу, списані дрібним письмом і повні каяття, а сам, сівши на стілець, почав стежити за його манерами та обличчям, хвилюючись, щоправда, але з виглядом людини, яка не почуває за собою ніякої помилки або провини.

Старий власник пристаней перегорнув листа, глянув на нього спереду, ззаду, з боків, пильно подивився на маленького хлопчика, виображеного на печатці, кинув оком на містера Піквіка і тільки тоді, сівши на високий табурет та підсунувши ближче до себе лампу, зламав печатку, розгорнув лист, підніс його до світла й налагодився читати.

Містер Піквік напружено стежив за тим, як він перебігав очима від рядка до рядка й від сторінки до сторінки, але жодна зміна на обличчі старого не позначила хвилювання, якого він мусив був зазнати, довідавшись про синове одруження.

Містер Вінкл прочитав листа до останнього слова, акуратно, як ділова людина, згорнув його і саме тоді, як містер Піквік чекав на вибух отецьких почувань, умокнув перо в чорнило і спитав спокійно, немов тут ішлося про якусь комерційну справу:

— Яка адреса Натаніела, містер Піквік?

— Тепер — готель „Джордж і Яструб".

— „Джордж і Яструб". Де це?

— Джордж-Ярд. Ломбардська вулиця.

— В Сіті?

— Так.

Старий джентльмен методично записав адресу на зворотному боці конверта, сунув конверт у конторку, конторку зачинив ключем, сунув ключ у кишеню і, встаючи з табурета, спитав:

— Здається, ніщо більше не затримує вас, містер Піквік?

— Ніщо більше! — спалахнув від обурення цей добродушний джентльмен. — Нічого більше? І ви не висловите жодної думки щодо найважливішої події в житті нашого юного друга? Ви не доручите мені запевнити його у вашій незмінній прихильності та піклуванні про нього? У вас немає ласкавого слова ні для нього, ні для молодої жінки, що чекають від вас допомоги? Подумайте, дорогий сер, подумайте.

— Я поміркую, — відповів старий джентльмен. — Але тепер не скажу нічого. Я — людина ділова, містер Піквік, і ніколи нічого не роблю похапцем. Те, що я знаю, мені не дуже до вподоби. Тисяча фунтів — невеликі гроші, містер Піквік.

— Правильно, сер, — втрутився Бен Елен, виразно пригадавши, як легко було йому розтринькати свою тисячу фунтів. — Ви — людина розважлива. Він меткий хлопець, Боб.

— Дуже радий, що й ви схвалюєте мене, сер, — промовив Вінкл — старший, кинувши зневажливим оком на Бена Елена, що премудро хитав головою. — Річ у тому, містер Піквік, що, даючи своєму синові дозвіл помандрувати рік-другий, я хотів, щоб він набув життьового досвіду й став самостійнішим, але й на думці не мав одружити його. Він добре це знає і не повинен буде дивуватися, якщо я відмовлюся допомагати йому надалі. Він одержить листа від мене, містер Піквік. Надобраніч, сер. Маргарет, відчиніть двері!

Тим часом Боб Сойєр на мигах умовляв містера Бена Елена піднятись захищати праве діло, і Бен, без ніякої підготовки, експромтом виголосив таку коротеньку, але палку промову:

— Сер, — сказав Бен, утупивши в старого джентльмена пару дуже безвиразних очей і безладно вимахуючи руками, — сер, ви… повинні соромитись самого себе.

— Як брат леді, ви, звичайно, найкращий суддя в цій справі,— відповів містер Вінкл — старший. — Ну, та годі. Будь ласка, не кажіть більше нічого, містер Піквік. Надобраніч, джентльмени !

З цими словами старий джентльмен узяв свічник і, відчинивши сам двері, дуже чемно показав на вихід.

— Ви пожалієте про це, сер, — застеріг містер Піквік, зціпивши зуби, щоб стримати свій гнів, який, він добре розумів, міг тільки пошкодити його юному приятелеві.

Містер Піквік вийшов на вулицю сердитою ходою. Цілком пригноблений рішучою поведінкою старого джентльмена, тою ж дорогою пішов містер Боб Сойєр. Безпосередньо за ним скотився східцями капелюх містера Бена Елена, і зараз же, слідом за капелюхом, — тіло містера Бена Елена. Мовчки і не повечерявши, вся громада вклалась спати, а містер Піквік перед тим, як заснути, подумав, що, знавши заздалегідь, яка то ділова людина цей містер Вінкл — старший, він, дуже імовірно, ніколи не поїхав би до нього з таким дорученням.

РОЗДІЛ XXXIX

В родині Веллерів заходять