Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

була вельми цікавою. Моє основне враження зводиться до думки, що наш вплив загалом, а також Сталіна як особистості надзвичайно великий, — писав він. — Сімдесят п’ять відсотків рішень конференції — це наші рішення, зокрема, у польському питанні, щодо Югославії та репарацій. Співпраця між “Великою трійкою” зараз дуже тісна, а Німеччині буде несолодко ні під час війни, ні після неї»[500].

Захоплення Майського результатами конференції відбивало почуття задоволення на вершечку радянської піраміди влади, включно із самим Сталіним. Найкращим доказом цього є список радянських співробітників безпеки та воєначальників, понад тисячу з яких нагородили за їхню роль в організації та проведенні конференції. Підготовлений Берією перелік складався переважно з працівників Наркомату внутрішніх справ та Наркомату державної безпеки. Десятеро з них отримали ордени Михайла Кутузова, якими зазвичай нагороджували командувачів фронтів Червоної армії за підготовку та проведення великих військових операцій, а не співробітників таємних служб, які ніколи не були на фронті. Серед тих, хто здобув найвищу нагороду, були особистий пілот Сталіна генерал В. Г. Грачов та командувач його особистої безпеки генерал Микола Власик[501].

Маршал Георгій Жуков, відвідавши Сталіна в Москві в березні 1945 р., побачив, що той задоволений результатами конференції. Сталін пересвідчився, що принаймні одному із західних лідерів можна довіряти. Його непокоїло, що західні союзники могли укласти сепаратний мир із Німеччиною наприкінці війни, відібравши в Радянського Союзу плоди його перемоги. Він підозрював Черчилля, але, судячи з переказу Жукова, був переконаний, що може довіряти Рузвельту. Сталін потребував американської допомоги не тільки для перемоги над Німеччиною, а й для відновлення Радянського Союзу. Рузвельт переконав Сталіна в Ялті, що співпраця із Заходом, особливо зі Сполученими Штатами, таки можлива. Це усвідомлення зробило радянців більш відкритими для компромісу, ніж будь-коли, і сприяло виникненню атмосфери надії та взаємної довіри, яку поділяли всі учасники[502].

Ялтинські угоди позначили пік взаєморозуміння, якого надалі ніколи не вдавалося досягнути. Найближчими місяцями Сполучені Штати та Британія зблизяться, але подібного прогресу у відносинах із Радянським Союзом не буде. У спогадах Алджер Гісс окреслив межі духу Ялти: «Сталін, як і Черчилль, часто і наполегливо говорив про важливість збереження єдності великої держави після війни. Можливо, кожен окремо й бажав такої єдності, але тільки якщо її можна буде отримати на власних умовах без компромісу»[503].

Двадцять сьомого лютого Черчилль представив результати Ялтинської конференції своїй країні у промові в Палаті громад, яка тривала майже дві години і вимагала перерви посередині. Як він і попереджав в останній день конференції, у парламенті сформувалася потужна опозиція до рішень щодо Польщі, і він відчайдушно намагався захистити у своїй промові позиції, яких сам не підтримував. Основний аргумент Черчилля полягав у тому, що Сталін пообіцяв поважати польський суверенітет і демократію. Сама угода була не до кінця задовільною, але він повернувся зі словом Сталіна дотримуватися суверінітету Польщі.

Прем’єр-міністр особисто не був певний: обдумуючи і переобдумуючи те, що сталося, він повертався до спогадів про Мюнхен. Угоду щодо Польщі тепер критикували члени парламенту, які підтримали Мюнхенську угоду. Черчилль бачив іронію ситуації і побоювався, що повторить помилку свого попередника Невілла Чемберлена. «Прем’єр-міністр був досить пригнічений, думав про ймовірність, що Росія одного дня повернеться проти нас, і зазначав, що Чемберлен довіряв Гітлеру так, як він тепер довіряє Сталіну», — писав приватний секретар Черчилля Джон Колвілл, коментуючи настрій прем’єр-міністра. Іншим разом він був упевнененішим у собі. «Бідолашний Невілл Чемберлен гадав, що може довіряти Гітлеру, — зауважив Черчилль. — Він помилявся. Проте я не думаю, що помиляюся стосовно Сталіна». Утім, коли Колвілл запропонував Черчиллю вилучити з чернетки його промови до парламенту фразу, яка натякала на Мюнхен, Черчилль так і зробив. Ішлося про фразу: «Росія прагне не просто миру, а миру з честю».

У листі до прем’єр-міністра Нової Зеландії Пітера Фрейзера Черчилль відверто визнав межі того, що він міг зробити в Ялті. «Велика Британія та Британська Співдружність значно слабші у військовому плані, ніж Радянська Росія, і не мають жодних засобів, окрім нової загальної війни, щоб нав’язати власну точку зору. Ми також не можемо ігнорувати позицію Сполучених Штатів. Ми не маємо змоги допомогти Польщі більше, ніж Сполучені Штати захочуть або в нас вийде їх переконати. Тому ми повинні робити все можливе». «Не залізши у воду, не пізнаємо броду, — вів далі прем’єр-міністр. — Нас зобов’язує лише повне й добросовісне виконання нашого опублікованого комюніке».

Однак публічно Черчилль стояв на домовлених позиціях, покладаючись на майже міфічне слово Сталіна. Увечері 19 лютого, одразу після повернення до Лондона, він повідомив воєнному кабінету, що Сталін «має гарні наміри щодо світу й Польщі» і що не буде ніяких «обурень з боку Росії стосовно організації вільних та чесних виборів у цій країні». Опозиція у власній партії незабаром змусить його визнати, що з дотриманням слова Сталіна можуть бути проблеми. За два дні після того на засіданні воєнного кабінету він заявив: «Якщо умови комюніке, погоджені з Прем’єр-міністром Сталіним, будуть виконані повною мірою, то все буде добре. Якщо, з іншого боку, ці заходи не матимуть практичного втілення, умови нашої участі зміняться». Черчилль вважав, що росіяни дотримуватимуться декларації, але лакмусовим папірцем їхньої щирості в цьому питанні найближчим часом стане те, чи заперечуватимуть вони проти повернення пана Миколайчика до Польщі»[504].

Досвідчений у політичній боротьбі Черчилль прагнув максимально зняти відповідальність за майбутній розвиток подій у Польщі з себе і перекласти її на радянського лідера. У своїй промові до Палати громад він сказав:

Маршал Сталін та Радянський Союз виголошували надзвичайно урочисті заяви, що суверенна незалежність Польщі буде збережена, і до цього рішення тепер приєдналися Велика Британія і Сполучені Штати... Враження, яке я привіз із Криму і яке я маю від усіх, із ким спілкувався, полягає в тому, що Маршал Сталін та радянські лідери хочуть жити у стосунках шляхетної дружби та рівності із західними демократіями. Я також відчуваю, що їхні слова їх зобов’язують. Я не знаю жодного уряду, який би послідовніше дотримувався взятих на себе зобов’язань, навіть на шкоду власним інтересам, ніж уряд Радянської Росії. Я категорично відмовляюся ставити під сумнів російську доброчесність.

Як виконуватиметься ця декларація? Як тлумачитимуться фрази на кшталт: «Вільні та відкриті вибори на основі загального виборчого права й таємного голосування»? Чи буде «новий» уряд сформовано «правильно», зі справедливим представленням польського народу, наскільки це практично можливо наразі і якомога швидше? Чи будуть вибори вільними? Чи зможуть кандидати від усіх демократичних партій представити себе виборцям і проводити кампанії? Що таке демократичні партії?

Це були добрі питання, представлені риторично досконало. Але відповідь Черчилля на ці питання була не дуже оптимістичною. «Люди завжди займають різні позиції», — зізнався він, нагадуючи своїм слухачам про британські дебати про партійну політику.

Промова Черчилля вказувала на формування відмінних інтерпретацій підписаних у Ялті документів. Він переважно говорив про створення нового польського уряду, уникаючи радянської формули, яка закликала до реорганізації вже наявного. «Угода передбачає проведення консультацій із метою створення в Польщі нового польського Тимчасового уряду національної єдності», — сказав Черчилль парламенту. Насправді радянці вважали одним зі своїх головних дипломатичних