Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

Кадоґана вразили не так безпосередні результати, як новий дух співпраці, який виявила радянська сторона. «Я ніколи раніше не бачив, щоб росіяни поводилися настільки легко й люб’язно, — писав він у листі до дружини. — Зокрема Джо проявив себе з найкращого боку. Він велика людина і дуже вражає на тлі двох інших державних діячів, що старіють». Віра в добру волю Сталіна підкріплювала новонароджений оптимізм. «Росіяни довели, що розумні й далекоглядні, і в думках президента чи будь-кого з нас не було сумнівів, що ми зможемо жити і спокійно домовлятися з ними в настільки далекому майбутньому, яке тільки будь-хто з нас може уявити, — сказав Гопкінс Шервуду. — Проте я повинен додати до сказаного одне застереження: напевно, ми всі думали про те, що не можемо передбачити, якими будуть результати, коли щось станеться зі Сталіним. Ми були переконані, що можемо розраховувати на його розважливість, поміркованість і розуміння, але ніяк не можемо бути впевненими в тому, хто буде чи що трапиться після нього у Кремлі».

Погляди Гопкінса поділяли багато його колег. Сталін «поводився зважено і благопристойно, — писав Алджер Гісс, — але важливіше те, що він здавався щирим у своєму примирницькому налаштуванні, із позірною доброзичливістю поступаючись власною позицією в кількох питаннях». «Він поводився дружньо і в багатьох випадках, схоже, йшов на компроміс, щоб досягти згоди», — згадував Легі. «Сталін зробив справжню поступку, зрештою погодившись, що Франція стане однією з держав, що окупують Німеччину, — зазначав Болен. — Кожна країна змінила позицію щодо Організації Об’єднаних Націй». Підбиваючи підсумки конференції, Стеттініус нарахував чотири радянські поступки лише в питанні Організації Об’єднаних Націй: згода на американську формулу голосування в Раді Безпеки, відкликання первісного запиту на членство всіх шістнадцяти радянських республік в ООН, згода запросити приєднатися до ООН країни Латинської Америки, які не оголосили війну Німеччині до початку конференції, а також згода не накладати вето на вільне обговорення питань, що стосуються інтересів великих держав.

Готовність Сталіна йти на компроміс, тоді як його підлеглі не поступалися ні на крок, стала несподіванкою. «Цікаво робити припущення про причини гнучкості та люб’язності Сталіна в Ялті, — писав Алджер Гісс. — Мені здається малоймовірним, що цей настрій… усього лише маскував непоступливість. Зрештою, це ми приїхали до Сталіна із запитами, а не навпаки». Гісс, чиє шпигунство на користь Радянського Союзу ніколи не було доведено в суді, але лівацькі симпатії не викликають сумнівів, намагався, як і решта членів американської делегації, збагнути особистість та поведінку Сталіна. Він знав, що Сталін скоїв «жахливі злочини проти свого народу», і ніяк не міг примирити цей факт із простим та скромним образом, у якому маршал успішно виступав у Ялті. «Він стояв у черзі до вбиральні зі своїми помічниками та іншими дрібними пташками, на кшталт нас, тоді як Черчилля відвели до люксу Стеттініуса, а Рузвельт попрямував до власного, — згадував Гісс і підсумував: — Ми так і не розгадали загадку характеру Сталіна. Високопоставлені члени американської делегації намагалися збагнути, чому така начебто розумна і люб’язна людина ставала настільки негнучкою і впертою, коли мова заходила про німецькі репарації чи уряд у Польщі. Стеттініус розв’язав суперечність, узявши на віру заяву Сталіна, що той не має права самостійно ухвалювати рішення. Він вважав, що Сталін перебував під тиском яструбів Політбюро та навіть вбачав у цьому джерело проблем із реалізацією Ялти[496].

Черчилль уважав, що розгадав загадку Сталіна, збагнув логіку його вчинків і міг їх передбачити. «Сталін не збирається лізти до Греції, — сказав він Морану. — У відповідь він очікує свободи дій у Болгарії та Румунії. Погоджений у Москві план “п’ятдесят на п’ятдесят” [для Югославії] працює на його користь. Він віддасть нам на поталу своїх людей у Греції заради більших планів. Я зрозумів: він виконує те, що обіцяє зробити. Складно змусити його сказати, що він щось зробить, але як тільки він на це пристане, то дотримає слова». В останній день конференції Черчилль сказав своєму лікареві: «Сталін згадував про Грецію лише один раз, коли запитав мене, що там відбувається. Він промовив: “Я не хочу когось критикувати чи втручатися, мене цілком задовольняє залишити це на ваш розсуд”». «Емоційну природу Вінстона, — прокоментував Моран, — напевно, глибоко зачепив надійний спосіб, у який Сталін висловив своє зобов’язання не втручатися в Греції».

Черчилль вважав, що може довіряти Сталіну. Він також хотів забути прикрі моменти переговорів у рамках конференції та ладен був відкинути в забуття навмисне використання Сталіним ситуації в Греції, щоб змусити його піти на поступки щодо Польщі та Югославії. «Прем’єр ще раз говорив про можливу катастрофу, якщо зі Сталіним щось трапиться, — записав лорд Моран в останній день конференції. — Його гумор, розуміння та помірність неодноразово справляли на нього глибоке враження». Це враження посилилося наступними днями, оскільки Черчилля дедалі більше зачаровувала магія «духу Ялти». Чотирнадцятого лютого він телеграфував Еттлі в Лондон: «Я глибоко вражений дружнім ставленням Сталіна й Молотова. Це інший російський світ порівняно з тим, що я бачив досі». Черчилль запекло боровся у справі Польщі та німецьких репарацій і думав, що Рузвельт зрадив його більше, ніж Сталін. Він незабаром пошкодує про свою віру в добру волю радянського лідера[497].

Почуття задоволення досягнутим на конференції рівнем співпраці не обмежувалося західними делегатами. За кілька днів після повернення до Москви Молотов надіслав телеграму радянським посольствам із підсумками конференції. «Загальна атмосфера конференції мала дружній характер, і відчувалося намагання домовитися про спірні питання», — стверджувала телеграма. Адмірал Кузнєцов у мемуарах пригадував, що «загальний тон конференції визначався взаємною злагодою та прагненням до згоди». «Кожен учасник Ялтинської конференції знав, що ухвалені в Лівадійському палаці рішення мають величезне значення для мирного майбутнього Європи. Ми відчували, що перебуваємо в центрі історичних подій і що поряд із нами стояла Феміда з терезами в руці», — писав Громико в мемуарах[498].

Для членів радянської делегації Ялта насамперед означала справедливість: покарання агресора та гідну винагороду переможцям — передовсім Радянському Союзу, який найдужче постраждав і найбільше доклався до перемоги. «Сталін часто говорив, що Росія перемагає у війнах, але не знає, як скористатися плодами перемоги, — згадував Молотов через багато років. — Росіяни відмінно борються, але не вміють укладати мир; їх завжди обходять, і вони ніколи не отримують належного». Цього разу вони одержать належне. «Американці визнають справедливість нашої позиції щодо Сахаліну й Курил», — заявив під час конференції піднесений Сталін Громику. Після десятиліть ізоляції Радянський Союз допустили до клубу великих держав: його справедливі вимоги нарешті почули[499].

Іван Майський, який уклав текст телеграми Молотова за підсумками Ялтинської конференції, окреслив радянським послам найбільші здобутки. Окрім Польщі, Югославії та репарацій — питань, за які він особисто відповідав, — Майський перелічив інші радянські досягнення: зобов’язання Заходу визнати Україну та Білорусь членами-засновниками Організації Об’єднаних Націй на конференції в Сан-Франциско; згода західних держав переглянути конвенцію Монтре щодо Чорноморських проток; і останнє, але не менш важливе за попередні пункти, уникнення обговорення Ірану. Загальна ідея телеграми полягала в тому, що Радянський Союз досягнув своїх головних цілей. На початку березня Майський написав приватного листа давній знайомій Олександрі Колонтай, радянській амбасадорці у Стокгольмі, де підкреслив зростання міжнародного впливу Радянського Союзу. «Кримська конференція