Читати книгу - "Метаморфози"

міг, одного тільки гніву знести не подужав.

386 Біль переміг його, непереможного. Меч ухопивши,—

387 «Може, й на цю навіть, — вигукнув, — зброю Улісс посягає?

388 Нині на себе ж цей меч підніму; хоча кров'ю фрігійців

389 Ще донедавна багривсь, він ороситься власника кров'ю.

390 Щоб полягти міг Еант од руки одного лиш Еанта!»

391 Мовивши, в груди, що й досі не відали, що таке рана,

392 Де був для леза прохід, устромив смертоносне залізо.

393 Вийняти меч не здолала рука, та під натиском крові

394 Випорснув з тіла він сам. А з землі крізь багряну вологу

395 Вдарило в небо зелене стебло з пурпуровим на ньому

396 Квітом, що зріс був іще перед тим з ебалійської рани.

397 На пелюстках мають букви накреслені спільні обидва —

398 Хлопець і муж: одного з них імення, а другого — стогін.

399 А переможець пливе вже туди, де жила Гіпсіпіла

400 Й славний Тоант, у той край, що мужів стародавніх убивством

401 Слави лихої зажив, — щоби стріли тірінфські здобути.

402 Тільки тоді, коли з власником разом їх грекам доставив,

403 Під довголітню війну було рису підведено крайню.

404 З Троєю впав і Пріам. Нещаслива дружина Пріама,

405 Втративши все, незабаром утратила й вигляд людини:

406 Загавкотіла нараз, колихнувши чужинне повітря,

407 Де між вузькі береги заганя Геллеспонт свою хвилю.

408 Де палахтів Іліон. Ще вогонь поривався до неба.

409 Вівтар Юпітера випив до краплі старого Пріама

410 Кров нерясну. За волосся притягнено Фебову жрицю —

411 Марно вона простягала до неба долоні благальні.

412 Поки дарданські жінки вже в охоплених полум'ям храмах

413 До своїх рідних богів, безсловесних зображень, горнулись,

414 Тут же, падкі на красу, почали їх розхапувать греки.

415 Скинуто й Астіанакса з тієї високої вежі.

416 Звідки йому нещодавно показувать мати любила

417 Батька, що збройно стояв і за себе й за прадідів землю.

418 Вже до від'їзду схиляє Борей. Вже, порушені вітром,

419 Снасті риплять. Паруси на попутній скеровують подув.

420 «Троє, прощай! Нас у рабство женуть!» — розридались троянки.

421 З димних виходять осель, до землі припадають устами.

422 На корабель наостанку зійшла, — бо її, розпростерту,

423 Ледве знайшли на могилах синів, — безталанна Гекуба.

424 Хоч за нагробок хапалась вона, хоча прах цілувала,—

425 Все ж дуліхійці її відтягли. Тільки Гектора попіл

426 Їй зачерпнути вдалось і за пазуху потай сховати.

427 Гектору ж — дар похоронний скупий — волосок посивілий

428 Та материнську пекучу сльозу на могилі лишила.

429 Де колись Троя була, напроти фрігійського краю,

430 Плем'я бістонців живе. Поліместор колись там багате

431 Мав володіння. Йому, Полідоре, й оддав тебе батько

432 На виховання, щоб ти був подальш од фрігійської зброї.

433 Доброю думка була, якби батько з тобою не вислав

434 Скарбу, що губить людей, на лихе підбиває лихого.

435 Тільки-но впав Іліон — і фракійців безбожний володар

436 Меч оголив і прошив, душогуб, вихованцеві горло.

437 І, ніби з тілом позбутися й злочину міг одночасно,—

438 Труп юнака з прямовисної скелі пожбурив у воду.

439 В гавань фракійську тим часом Атрід завернув свої судна.

440 Жде, щоби море вляглось і щоб вітер тихіше повіяв.

441 Там-от нараз, яким був за життя — велетенського зросту —

442 Встав із землі, що під ним розступилася, й глянув спідлоба

443 Грізний Ахілл, як тоді, коли, сповнений дикого гніву,

444 Несправедливим мечем Агамемнона брався скарати.

445 «Бачу, забувши мене, від'їжджаєте звідси, ахейці!

446 Видно, зі мною присипали ви й за труди мої вдячність!

447 Не допустіть же цього! Не лишіть мого праху без шани —

448 Кров Поліксени дала б насолоду Ахілловій тіні!» —

449 Мовив. А друзі його, щоб вимогливу тінь задобрити,

450 Від материнських грудей — одиноку опору та втіху —

451 Діву, що в горі зросла й одцвіла без пори, відривають

452 І до могили ведуть — похоронного вогнища жертву.

453 Не розгубилась нітрохи вона й коло вівтаря ставши.

454 Чуючи серцем, на кого чекає обряд страхітливий,

455 Бачачи Неоптолема, що мовчки стоїть побіч неї

456 З голим мечем у руці й тільки оком її поїдає,—

457 «Чи не пора вже, — промовила, — кров благородну пролити?

458 Ось я, готова, стою. Або в горло мені, або в груди

459 Меч устроми! — Й оголивши, підставила груди та шию.—

460 Не слугувала б ніде я й нікому, а так ось собою,

461 Впавши на вівтар святий, хоч якесь божество уласкавлю.

462 От коли б тільки про долю мою не дізналася ненька!

463 Ось що мені не дає своїй смерті радіти; одначе

464 Не над загином моїм — над життям своїм слід їй ридати.

465 Ви ж, аби вільною я завітала до манів стігійських,

466 Геть одійдіть — таке право моє! — Хай рука чоловіча

467 Чистого тіла мого не торкне. Хто б не був той, котрого

468 Смертю моєю власкавити хоче, — прийме він радше

469 Вільної дівчини кров. І якщо на останнє прохання

470 Все ж відгукнетесь, — адже вас Пріама дочка закликає,

471 Не полонянка, — без викупу матері тіло віддайте:

472 Право сумне, щоб дочку схоронить,