Читати книгу - "Вигнання з раю"

клумб, вибіг на дорогу, став перед літучкою, яка теж стала перед ним, глянув у сподіванні і… Як сказав філософ Кант: «Сміх є афект від несподіваного перетворення напруженого очікування в ніщо».

Шофер загальмував. Літучка стала. Гриша підбіг до кабіни, зазирнув, крикнув:

— Привіз?

— Кого? — спитав шофер в уповільнено-степовому ритмі.

— Та того ж, із свинею.

— Нема.

— Як то — нема?

— Не було вже.

— Де ж він?

— Сказали, поїхав з Самусем.

— З Самусем?

— А я там знаю?

Шофер газонув — і гайда! Він не підлягав ні сільраді, ні колгоспові, ніяким адміністративно-територіальним поділам — у нього своє начальство, своє відомство, своя юрисдикція, кажучи по-вченому. Та це вже Гришу сьогодні не цікавило. Він мав тепер ждати молодшого Самуся, який чомусь опинився в райцентрі, не знати як довідався, що біля райнаросвіти сидить чоловік із свинею, який має їхати до Веселоярська, забрав того чоловіка і…

Ох, це «і» і три крапки після нього! Скільки читацьких сердець падало в прірви й безвісти від самого тільки графічного, сказати б, споглядання цього друкарського витвору: зображення звукового знака і загадкових трьох крапок! Але наша розповідь розрахована на селянські серця, які не знають інфарктів, нікуди не падають і не провалюються, а вперто й послідовно розганяють кров по жилавих тілах, виконуючи своє природне призначення.

Гриша Левенець, хоч і вознесений на вершини влади, не забув свого походження і свого селянського серця, його не злякало оте кантіанське перетворення напруженого очікування в ніщо, наділений від природи необхідною терплячістю, він зрозумів, що все для нього тільки починається, що випробування можуть бути тільки корисні,— отож треба було погамувати своє серце, забути про все, навіть про Дашуньку, і вперто ждати приїзду чоловіка з свинею.

Тепер його мав привезти молодий Самусь, а куди ж він його й привезе, як не до сільради?

Очікування виявилося затяжливим. Можна було б сказати: аж до темряви. Але ж яка темрява при суцільній електрифікації нашого сільського господарства? Дядько Обеліск гордовито пояснював молодому голові, що довкола сільрадівської садиби сяє тридцять дві електролампочки і тому, мовляв, тут ясно, як удень, через що йому самому часто не хочеться й додому, бо про сон він забуває при такому світлі, а вже що й про Хвеньку забуває, то про це спаси й помилуй!

Гриша про свою Дашуньку такого б не сказав, але службовий обов’язок примушував сьогодні не йти додому, а насолоджуватися сяянням тридцяти двох електролампочок і ждати Самусевої машини з новим веселоярівським громадянином.

І ось тут Гриша, мабуть, уперше відчув у собі дію механізму влади. Враження таке, ніби накрутили в тобі тугу пружину, а тепер вона стала розкручуватися, і запрацювали невидимі коліщатка, трибочки, маховички. Щоб нас не звинувачували в механіцизмі i наслідуванні філософа Ламетрі, одразу застережемося, що маємо на увазі коліщатка, трибочки, маховички соціально-біологічні, які можна б назвати й інакше: відчуття обов’язку, громадянська честь, вірність. Передовсім відчув він невідповідність такого питання, як робочий день для колгоспника і службовця в селі. Ще вчора був механізатором, який дивився не на годинник, а на сонце (в жнива й на сонце не дивилися ніколи), сьогодні ж, виходило, робочий день у нього кінчався о шостій вечора (дня!), коли в полях ще гримлять мотори і робота тільки набирає розмаху, коли пастухи ще й у гадці не мають попроваджувати корів додому, коли господині так само далекі від думки готувати вечерю для тих, хто в полі, коли навіть у сільському Будинку культури ще все перебуває в стані анабіозу, простіше кажучи — сплячки, і оживе тільки з початком темряви і завершенням денного циклу робіт, коли його неповторна, неперевершена, єдина в світі Дашунька ще тільки закладає раціони на завтра, а мама Сашка готується до останнього сьогодні доїння, вже не кажучи про десятки інших колгоспних спеціальностей, які можна б перелічувати досить довго і мальовничо (скажемо від себе).

Ну, гаразд, подумав Гриша, а навіщо ж йому даються оті зайві години, коли всі його земляки запекло трудяться, як то сказано, в поті чола? Чи тільки для того, щоб втішатися своїм становищем і неробством? Гай-гай! Гриша Левенець був вихований не в таких традиціях. Хай собі Ганна Панасівна, закінчивши свій сільрадівський день, поспішає додому, де в неї ціле маленьке господарство, племінник з трьома дітьми, яких вона має доглядати, та ще й стара хвора сестра. Хай дядько Зновобрать, який заслужив собі гідність і шану, визначає тепер, коли і скільки має затримуватися в сільській Раді,— він же, Григорій Левенець, повинен чесно і самовіддано виконувати свої обов’язки, постійно і старанно.

Ось так вони й опинилися з Обеліском перед прекрасним (хай позаздрять тисячі інших сільрад!) будинком Веселоярівської сільради, астрономічний день, власне, вже кінчався, але небесного світла на землі ще було досить, тож Гриша під дією своїх невидимих механізмів влади, а ще більше від переживань про невідповідність праці хліборобської і службівської, мимоволі звернув увагу на оті тридцять дві електролампочки, що ними так пишався дядько Обеліск. Гриша згадав, що садиба мами Сашки освітлювалася тільки однією електролампочкою, та й та була на стовпі, що стояв на вулиці. І, до речі, було досить. А тут цілих тридцять дві лампочки!

Вихований тіткою Лисичкою, він мимоволі став лічити. На комбайні це було просто. Квадратний метр, тоді гектар, тоді скільки колосків, а в кожному колоску скільки зернин, — ось і все твоє вміння, твоя чесність, твоя громадянськість. Скосив, підняв, обмолотив, урятував — честь тобі й хвала; зоставив на землі, притоптав, прикотив колесами, зневажив — ганьба довічна!

А тепер ці лампочки довкола сільрадівського будинку. Чи це не ті самі колоски, які ми мільйонами кидаємо на землю через недосконалість наших машин і наших душ? Ощадливе селянське око Гриші Левенця найперше засліпилося отими тридцятьма двома електролампочками, а тоді, порушуючи всі відомі закони оптики, поглянуло всередину самого себе, і що ж воно там побачило? Марнотратництво і більше нічого!

Гриша Левенець, навчений тіткою Лисичкою лічити кожне зернятко, кожен колосок, кожне стебельце, мимоволі став лічити всі оці електролампочки, які ми засвічуємо де треба й де не треба. Ось він голова сільради. А скільки сільрад на Україні? Він цього не знав, але здогадувався, що не менше п’ятнадцяти або й двадцяти тисяч. Двадцять тисяч сільрад, і кожна — по тридцять електролампочок тільки для зовнішнього освітлення! Які Дніпрогеси можуть настачити стільки електроенергії?

Гриша вжахнувся від своїх підрахунків і спитав дядька Обеліска:

— А хто засвічує все це світло у Веселоярську?

— Як хто? — здивувався Обеліск. — Таж я!

— А вам